Молодість – це, мабуть, найкращий період у житті кожного з нас. Це, коли не вистачає часу на сон, адже ще стільки всього цікавого можна зробити чи побачити. Для Андрія Миколайовича Смаглюка про відпочинок залишається тільки мріяти. Від ранку і до ночі працює, аби процвітало місто та його навколишнчі села. Андрій Миколайович має великі плани, які дуже хоче реалізувати. Нашим журналістам вдалось поспілкуватися з головою Кременецької громади і дізнатися про його бажання, діяльність та особисте життя.
«За спеціальністю – вчитель фізики та трудового навчання»
– Народився я 14 жовтня, на Покрови, 1984 року в селі Рудка Кременецького району в родині хліборобів. Тато з мамою на той час працювали в колгоспі. Мама була ланковою, а тато – трактористом, комбайнером. Цього року влітку батька, на жаль, не стало.
– Яким було Ваше дитинство?
– Дитинство проходило, напевно, так, як у всіх дітей: село, звичайна школа, друзі, м’яч, футбол, ставок, хокей. Точно не за телефоном, як зараз.
– Де навчалися та яку спеціальність отримали?
– Я навчався у Рівненському державному гуманітарному університеті. Закінчив фізико-технологічний факультет, за спеціальністю – вчитель фізики та трудового навчання. Студентські роки – це була хороша пора, яка найбільше мені запам’яталася.
«Освітня галузь потребує значних дофінансувань»
– Хто був ініціатором того, аби Ви стали головою Кременецької громади?
– Було дуже багато думок щодо цього. Радились удома. Я працював директором Кременецької школи №5, разом з тим очолював фракцію ВО «Свобода», був депутатом Кременецької районної ради. Відповідно десь мої однопартійці запропонували, аби я спробував. Хоча моя дружина була проти. І зараз досі говорить: «А я була права» (сміється, – авт.).
– Скільки часу Ви очолюєте Кременецьку громаду?
– 26 листопада вже буде рік.
– Що Вам вдалося зробити у громаді за цей рік?
– Завдячуючи всім, хто спільно працює зі мною у команді, за цей рік, можливо, ще не до кінця, але нам вдалося сформувати громаду. У Кременецькому районі є 8 громад, і новостворена Кременецька громада є найбільшою в Тернопільській області після міста Тернополя. У нас 42,5 тисячі осіб, у нашу громаду входять 44 населених пункти разом із Кременцем. Нам вдалося організувати роботу на місцях, по сільських радах, у всіх населених пунктах. Ми стикнулися з проблемою заборгованості, яка перейшла в минулому році, по медичних, технічних працівниках. На жаль, маємо проблему з недостатнім фінансуванням освітньої галузі. Цілий рік працювали і працюємо над надходженням до бюджету, але освітня галузь потребує значних дофінансувань. Нам не зіграло на руку те, що ми велика громада, і коли складали освітню формулу, нас віднесли до громад 2-го типу, тобто тих, які мають понад 40 тис. населення, а коефіцієнт щільності при фінансуванні не врахували.
– Які основні проблеми громади сьогодні?
– Нині основною проблемою є та ситуація, що склалася з енергоносіями. Ніби тільки знайшли шляхи щодо розрахунку з заробітної плати, то фактично у два рази зросла ціна на енергоносії. І окрім того, незадовільний стан доріг. У нас великі відстані між селами, а протяжність смуги погана. Проте сподіваюся, що з часом усе зробиться, аби тільки не вплинули зовнішні чинники.
«На критику треба звертати увагу, і ми так робимо»
– Чи відчуваєте підтримку та розуміння жителів ОТГ, керівництва району, області та держави в цілому?
– Знаєте, скільки людей – стільки думок. Є такі, які підтримують і розуміють, є такі, що критикують, але до цього потрібно ставитися нормально і робити для себе висновки. На критику треба звертати увагу, і ми так робимо. Тільки ми утворилися як громада, люди дивилися на сусідні й говорили, що в них робиться і те, і се. Але ж інші громади за період нашого створення вже мали якісь надходження. Дехто з наших людей хотів усе й одразу. Коли я спілкуюся з мешканцями, то вони починають розуміти, що із часом усе буде, але сьогодні ситуація ось така… З обласною державною адміністрацією та радою ми постійно комунікуємо. У межах своїх повноважень і в міру того, чим вони можуть допомогти, звичайно, що допомагають, але в них теж ресурс обмежений.
– Як у Кременецькій громаді розвивається демографічна ситуація?
– По-різному. Зараз ми працюємо над стратегією громади, робили аналіз – у нас немає великого відтоку населення. Звичайно, що є окремі населені пункти, де немає народжуваності, але з цим ми нічого не вдіємо. Проте загалом, якщо брати саму громаду, то демографічна ситуація дійсно по-різному коливається. Місто Кременець додає населення, але смертність трішки переборює народжуваність.
«У Кременці активно розвивається санний спорт, хоча наша санна траса потребує реконструкції»
– Як би Ви охарактеризували культурне та спортивне життя громади?
– Цього року фактично всі населені пункти, де є будинки культури, дуже старалися показати, наскільки вони багатогранні, як можуть залучати молодь і маленьких дітей, людей старшого покоління до організації різних дійств. Майже у всіх населених пунктах цього року відбулися якісь свята, заходи до Дня села. Щодо цього можу сказати, що майбутнє є, люди працюють і це тішить. Ну і спортивне життя також вирує постійно. У Кременці активно розвивається санний спорт, хоча наша санна траса потребує реконструкції. Також є стрибки із трамплінів, футбол, волейбол, настільний теніс. Звичайно, що інвентарю недостатньо, але цього року ми провели конкурс між громадськими організаціями, які займаються спортом і спортивними заходами, щодо невеличкого фінансування. Наприклад, є футбольна команда, їй ставились умови, аби взяти участь у конкурсі. Відповідно для неї ми виділяли кошти, щоби вона могла собі купити чи спортивний інвентар, чи використовувала їх на поїздки на матчі між населеними пунктами, де знаходяться її суперники. Тому така підтримка від нас є, і я думаю, що й надалі буде продовжуватись. Спорт громада повинна розвивати, оскільки в здоровому тілі – здоровий дух!
– Чи є така громада, досвід якої Ви хотіли би перейняти?
– Зациклюватись на якійсь одній, звичайно, не варто, тому що є свої особливості місцевості, традиції. Не можна сказати, що ми будемо йти за тим принципом, як ось ця визначна громада. Брати щось з інших громад, які досягли успіху, звичайно, будемо. Ми це вивчаємо і йдемо по їхніх кроках. Громад є дуже багато. Є сайти, на яких вони публікують інформацію про те, що роблять. Я переглядаю хороший сайт, який називається decentralization.gov.ua. Там публікуються найкращі практики громад, з якими можна ознайомитись. Ми постійно за цим слідкуємо і беремо до уваги те, що підходить нашій місцевості. Громад багато, ідей також.
– У своїй роботі на чию допомогу спираєтесь?
– Ми не відкидаємо допомогу ні від кого. Так як і більшість громад, не маємо розвиненої промисловості. Колись вона була в Кременці. Ми є аграрна громада. Звичайно, що постійно спілкуємося з аграріями. Якщо потрібна допомога, то вони нам щось підказують і сприяють. Велике надходження йде від малого бізнесу. На допомогу як таку не розраховуємо, але намагаємось зробити так, щоби малий і середній бізнес виходив з тіні. Чим більше його звідти вийде, тим більше буде користі громаді.
– Як знаходите спільну мову з депутатським корпусом?
– Бувають різні моменти. У Кременецькій міській раді є 34 депутати. Кожен із них самодостатній. Є багато депутатів, які вже мають досвід. Стараємося йти на компроміс, дослухатися. Хтось радить, хтось критикує, але в кінцевому результаті вважаю роботу з депутатським корпусом позитивною.
«Проблема №1 Кременецької громади – дороги»
– Що плануєте зробити у Кременці в майбутньому?
– Десь 7 років тому я зустрічався з делегацією, яка приїжджала до нас із Грузії. У той час у них також проходила реформа з децентралізації. Я запитав: «На що ви одразу звернули увагу, щоби підняти рівень життя для своїх мешканців?» Вони кажуть: «Ми могли будувати школи, садочки й амбулаторії. Подумали, що обов’язково це зробимо, якщо у нас будуть зроблені якісні дороги». На це саме й ми робимо ставку. Будемо старатися вкладати кошти для покращення дорожньої інфраструктури. Територія у нас дуже хороша, маємо привабливі інвестиційні ділянки і місця, але якщо логістично до них не буде доїзду, то відповідно інвестор не дуже й захоче туди заходити. Чому вимирають села? Тому що немає доїзду, молодь виїжджає… Тобто ставимо перед собою мету – зробити якнайбільше доріг. Звичайно, що є поточна робота: десь потрібно підтримувати садочки, школи, амбулаторії, лікарні, але проблема №1 – дороги.
– Будучи головою, хоч раз шкодували про щось неправильно зроблене?
– Були моменти, що можна було поступити по-іншому. Зараз трішки більше обмірковуємо кожну дію, ніж це було на початку. Сім разів відміряй – один раз відріж, як каже відома українська приказка.
– Ви говорили, що Кременецька громада є більш аграрною, то на посаді голови ким Ви себе позиціонуєте – політиком чи господарником?
психологічно порекомендувати, сказати таке, що ніби й від громади не вимагається ніяких дій, і ніби людина знає, що її вислухали, підтримали і поділили думку, сказавши, що вона правильна. Це досить таки важливо.
– Чи можна досягнути успіху без допомоги інших?
– Важко. Якщо не буде людей, які підтримують, то досягнути успіху самостійно майже нереально. Все починається із сімейної підтримки. Спочатку сім’я, потім друзі. Так краще.
– На сьогоднішній день Ви досягнули того, чого хотіли протягом 37-ми років?
– Не знаю, як сказати. Я ніколи не сподівався і не прагнув бути головою. Я – релігійна людина. Думаю, що на все воля Божа. Звичайно, потрібно працювати й дотримуватись принципів доброчесності, свідомого ставлення до роботи, якісно її виконувати, від того залежить наслідок. У принципі, ще все попереду. Можуть бути падіння, злети, так як і в кожного.
«Основна наша традиція – тато любить маму, дітей, а мама любить тата і також дітей»
– Розкажіть трішки про свою сім’ю. Як познайомилися з дружиною?
– Я навчався до 9-го класу в одній школі, а потім перейшов у сусіднє село, бо там є 10-11 класи. Протягом навчання ніколи з дружиною не спілкувався. Одного разу, на випускний, ми йшли з однокласником додому. Попереду зустріли дівчат та й заговорили до них (сміється, – авт.). Дружина проживала в Куликові. Як ми одружилися, я пішов у зяті. Мирослава працює у школі вчителькою. Разом з нею ми виховуємо двох діток – старший Віталик в 10-му класі, а менший Олександр ходить до 2-го класу. Словом, типова українська сім’я.
– Чи є у Вашій сім’ї традиції, яким Ви ніколи не зраджуєте. Можливо, якісь вечірні посиденьки?
– Як таких традицій я не можу виокремити. Можливо, вони зі сторони і є, але ми їх не помічаємо. Приходжу додому з роботи, дружина запитує, як у мене справи. Я також цікавлюся її справами. Основна наша традиція – тато любить маму, дітей, а мама любить тата і також дітей. Це найголовніше!
– Часто своїй коханій робите подарунки?
– Вона хоче частіше (сміється, – авт.). Забуваю, скажу чесно. Натомість я її завжди обіймаю, цілую, кажу, що люблю. Думаю, це також можна вважати подарунком.
– Як вдається поєднувати роботу і сім’ю, кому більше часу приділяєте?
– Звичайно, роботі. І це дуже проблематично. У вихідні часто на роботі, буває, що й до ночі сиджу. Але все ж таки, коли є ті вільні хвилинки, то проводжу їх із сім’єю. Її потрібно цінувати.
– А дружина часто готує Ваші улюблені страви чи цю ініціативу Ви берете на себе?
– Дружина в мене молодець. Якби я ще й готував, то всі були б голодні (сміється, – авт.). Вона хороший кухар і гарно пече, коли в нас гості, вона завжди старається, щоби стіл був традиційно накритий.
– А яка Ваша улюблена страва?
– Вареники зі сметаною, справжні домашні вареники. Ну і ще зелений борщ.
«Треба берегти сім’ю, дивлячись на те, як швидко ростуть діти і як швидко ми старіємо»
– Попри роботу, які у Вас захоплення?
– На даний час їх менше, але все ж таки вони є. Основне моє захоплення – це пасіка, тримаю бджіл. Стараюся бути ближчим до них. Інколи, йдучи до бджіл, відкриваю вулика і ніби відключаюся. Це своєрідний антистрес. Люблю також грати у волейбол. Коли працював в училищі, то у нас була своя волейбольна команда, їздили на змагання. Риболовля також подобається, але на все не вистачає часу. Інколи можу вийти порибалити з сином, бо в нього зараз такий вік, що хоче бути рибалкою. А я йому кажу: «Бери татові вудки, які вже є, і йди, а я вже потім ту рибу доведу до сковорідки». Це так, якщо він її зловить.
– Часто відпочиваєте, робота виснажує?
– Щоби поїхати кудись, то ні. Коли є вільна хвилинка у вихідні, то стараємося десь відпочивати. Люблю проводити вільний час на природі: вийти, розвести вогонь, сала посмажити. А за кордоном, чесно вам скажу, ми з сім’єю навіть не були. Ще все попереду.
– Що би Ви змінили у своєму житті?
– Не знаю, можливо, не пішов би на голову (сміється, – авт.).
– Яка Ваша улюблена книга, фільм?
– Зараз менше читаю, але з останнього, що прочитав і воно так відгукнулося, це «Чорний ворон» Василя Шкляра. А фільм, який можу дивитися постійно, – це «Зелена миля».
– Якому стилю одягу віддаєте перевагу? На сесії чи наради приходите в офіційному костюмі завжди?
– Стараюся ходити в костюмі. Хоча люблю простий вільний одяг, але робота змушує до офіціозу.
– А без кого чи чого не уявляєте свого життя?
– Без своєї сім’ї. Робота завжди на другому плані – сьогодні вона є, завтра її немає. А сім’я… Мені треба її берегти, дивлячись на те, як швидко ростуть діти і як швидко ми старіємо. Це найголовніше.
– На Вашу думку, що найкраще загартовує людину?
– Випробування. Ті, які стаються в житті, і ті, які проходиш із честю та гідністю. Навіть коли робиш помилки, потім їх усвідомлюєш і думаєш, а може, треба було зробити так чи так. Для життя – це найбільше випробування!
«Якщо будемо знати, що нас чекає завтра, будемо впевненіші не лише за себе, а й за наших дітей і внуків»
– А яка Ваша найбільша мрія на сьогодні?
– Хочу, щоби ми жили не гірше, як у Європі. Знаєте, я за кордоном на відпочинку не був, але у справах їздив, і бачив, наскільки люди живуть заможніше від нас. Хочеться, щоби ми були впевнені в завтрашньому дні, щоби не було війни, не було хвороб і щоби ми нічого не боялися. Якщо будемо знати, що нас чекає завтра, то будемо впевненіші не лише за себе, а й за наших дітей і внуків.
– Таке запитання: у класного голови громади повинно бути класне авто, яким автомобілем користуєтеся Ви?
– У мене є стареньке авто «Golf 4». Невеличка машинка, але зручна і досить компактна.
– Очолювати громаду не так вже й просто, потрібно мати залізні нерви, міцний характер, оскільки доводиться стикатися з різними проблемами. Особисто Ви вважаєте себе сильним у плані очільництва?
– Є різні моменти, коли вважаю себе сильним. А іноді думаєш, що ось-ось даси слабинку, оскільки не завжди є момент, який для голови громади приємний. До прикладу, коли ми зіткнулися з недофінансуванням освіти. Є у нас школи. Коли ти йдеш до людей і кажеш, що вашу школу потрібно закрити, бо тут не вистачає дітей. Дивлюся на них і бачу, як вони переживають. Є люди, які плачуть. І за цим усім спостерігаєш, інколи для цього всього я заслабкий. Але разом з тим розумію, що є ще більше проблем. І виходить так, що десь у мені це бореться – такі сильні й слабкі сторони. Кожен наступний день на роботі додає більше впевненості, і тоді починаю ще більше розуміти, що я повинен бути сильним, незважаючи ні на що. Кожен момент, в якому ти робиш слабинку, дає тріщину. Чим буде їх більше, тим вірогідніше, що може все розсипатися.
– Яким, на Вашу думку, повинен бути успішний голова громади?
– Я думаю так: як тільки голова громади прокинувся, хоче йти на роботу, почувається добре… Йде, а люди назустріч усміхаються, вітаються, дехто навіть і дякує. Якщо люди вже дякують, то це підтвердження того, що голова все робить правильно. Чим більше від людей подяк, тим успішніший голова. Щоби це заслужити, треба ой як багато попрацювати.
– Чи є у Вас гасло, яким Ви послуговуєтесь усе своє життя?
– Як такого немає, але я стараюся дотримуватись Божих заповідей, бути по житті чесною і відкритою людиною, як би важко не було.
