Світлана та Анжела — колишні санкарки. Перемагали на чемпіонатах України, їздили на турніри за кордон. Однак зараз повернулися туди, звідки починали. Тренують юніорів, їздять із ними на збори та змагання. Зі Світланою зустрічаємося випадково. Вона разом із юніорською збірною мала їхати в латвійську Сігулду на тренувальний збір. Тамтешня траса стала майже домашньою для українських санкарів. Там чи не найраніше з усіх санних трас у світі можна займатися на льоду. До Латвії порівняно недалеко їхати, а ціни не такі кусючі, як на німецьких трасах. Вже кілька років там проводять чемпіонат України. Однак через коронавірус поїздку перенесли. Тому доводиться займатися на кременецькій дерев’яній трасі. В теплу пору тут тренуються на санкоролерах, а взимку тренери власноруч «наморожують» трасу — закидають снігом, аби можна було спускатися на лижні.
«Траса, я вважаю, суто для початківців. До років 13-14 можна повноцінно тренуватися. А щодо юніорської та дорослої збірної, то цих швидкостей, звісно, не вистачає. В Сігулді, в Норвегії розвивають швидкість до 110-120 км/год. Тут такої швидкості не розвинеш».
Перша траса на Кременецьких горах з’явилася ще в міжвоєнні часи, коли Волинь була у складі Польщі. Тоді віражі прорили прямо в землі. За радянських часів трасу кілька разів перебудовували. Востаннє — в середині 90-х. Тоді дерев’яне покриття поклали на більшій частині, однак старт та кілька верхніх віражів і досі стоять незакінчені — серед дерев стирчать ряди залізних опор. Нижче по спуску дерев’яні бруски ледь тримаються каркасу: десь прогнили, десь їх відбили кущі, які проростають з-під траси. Час від часу трек латають — замінюють старі пошкоджені бруски на нові. Поряд зі спуском стоять кілька вагонів, які слугують роздягальнями для санкарів, замулене та поросле високою травою озерце. От і вся інфраструктура. Трек спроектували на лісовому схилі однієї з гір. Відтак сонце гірше його прогріває, а сніг довше тримається. Однак надмірна вологість ще швидше руйнує покриття траси.
На зимових Олімпійських іграх 2018 українські санкарі посідали місця далекі від призових. Найвище — 13-е місце в командних змаганнях. Одна з причин — в Україні немає інших трас для підготовки спортсменів. Відтак вони змушені тренуватися за кордоном, а кременецька траса слугує першою можливістю для більш-менш швидкого спуску для юних санкарів.
«Дерев’яна траса для дітей, юніорів дуже добра. Щеплення досок з колесами м’яке, тому навантаження на тіло, на хребет невелике. Коли на роликах їдеш по бетону, то після 2-3 з’їздів дитина відчуватиме змученість» — Євген Запольський також починав тут займатися санним спортом. Показує маленький значок з тризубом та написом «Майстер спорту»: «Це найперший мій, найдорожчий здобуток. Я його отримав у 17 років на чемпіонаті України, де брали участь дорослі дядьки. Ми тоді стали чемпіонами у двійці». Але потім із професійними санками закінчив. Каже, що до пандемії раз на рік виїжджав на міжнародні змагання серед ветеранів, однак зараз доводиться чекати, поки ветеранський санний спорт відновиться. Євген — директор спортивної школи імені Андрія Пушкаря в Кременці. В його кабінеті з десяток кубків, вимпели, регбійні майки, а на стільцях розвішані санкарські біпи з номерами та написами міст, де проходили змагання — Сігулда, Вінтерберг.
В ДЮСШ також є набір санкарів. Для навчання дітей Євген власноруч збудував стартову естакаду — вже є невеликий спуск та прориті в землі кілька віражів. Як тільки погода дозволить, каже, спробує, чи підходить цей проєкт для занять санним спортом.
«На трасі був щодня, а коли тривали тренувальні збори, то і по кілька разів на день. Зараз дивлюся, то ностальгія нахлинає», — Євген прийшов займатися до тренера Василя Казмірука. Той тренував і сучасних українських олімпійців-санкарів — Андрія Мандзія, Олександра Оболончика. «У нас у Кременеці близько ста кандидатів та майстрів спорту. Щороку з десяток осіб виконує норматив майстрів спорту».
«Я на оцій прямій неодноразово перевертася у двійці — Євген показує на виїзд із фінального кільця траси. — Тут снігова завіса стояла». Влітку такі падіння можуть травмувати санкаря. Від старих брусків відламуються дрібні скалки, які при падінні спортсмена можуть глибоко застрягнути в тілі. Світлана Кравчук згадує, що після її падіння ледве змогла продовжити спортивну кар’єру. «Коли травмувалася, то було більше тисячі скалок. То стояв вибір: або закінчувати із санним спортом, або якось продовжувати далі. Вирішила продовжувати. На першому чемпіонаті України ще було сотні драсок у тілі, але змогла стати першою на стартах».
Поруч із фінальним віражем естакади стоїть стенд, на якому зображений із проєктом майбутнього спортивного комплексу. Там і оновлений санний трек, спуски для маунтинбайків, підвісні парки. Хоча ні дедлайнів, ні чітких планів, як реалізувати такий об’єкт немає. Зараз траса належить спортивному товариству «Колос», грошей у якого на поточні ремонти не вистачає.
В центрі міста зустрічаємося з ветеранами санного спорту Кременеця — переможці радянських спартакіад, чемпіони України. А кожного своє уявлення про розвиток траси. «Щоб добудувати її, то треба взяти на баланс Тернопільської області або Кременецької громади. Але поки цього не роблять, бо дивляться, скільки то буде коштувати. А найдієвіший варіант — щоб траса була при школі олімпійського резерву, щоб із Києва було фінансування». Хтось розраховує на приватний бізнес і його участь у розбудові спорткомплексу. Як приклад приводять Буковель
«Наше ще дитяче бажання — створити тут повноцінний спортивний комплекс із бетонною трасою, біговими доріжками, басейном. Ми б його назвали «Мрії збуваються», — діляться мріями Світлана та Анжела. — От тоді ми зможемо конкурувати із німецькими, новерзькими, російськими санкарями».
