Людмила Окренець з Жолобок на Шумщині вирощує індики, вагою понад 40 кілограмів, збирає гриби та доглядає відбірну живність.
А ви пробували виростити індика, вагою 44 кілограми, надоїти бідон молока від однієї корови в день, пересапати гектари поля, встигнути поїхати у Каїр, наготувати смакоти немалій сім’ї та написати душевне оповідання? А Людмилі Окренець з Жолобок усе це під силу. Хоча жінка уже на пенсії, запаси енергії у неї, здається, бездонні. Коли спілкуюся з цією надзвичайно активною людиною, дивуюся, як вистачає на усе рук, мудрості та терпіння.
Сама родом з Хмельниччини, гарно навчалася у школі, мріяла піти музичною стежиною – вступала у музучилище – не пройшла, як дізналася пізніше, треба було заплатити, а батько, хоч і був при посаді, категорично заявив: «Не буду нікому платити. Мої діти і так розумні, самі усього доб’ються». Того ж року вступила на економічний факультет Київської сільськогосподарської академії. Тут і познайомилася з майбутнім чоловіком – Віктор теж тут навчався, але на лісничому. Закінчила навчання з червоним дипломом і могла залишитися у Києві, але Віктор мав направлення з Кременецького лісгоспу і мусів за це відпрацювати. У противному випадку треба було повернути, затрачені на нього, кошти. А як повернути? Батька не стало, мама сама піднімала на ноги молодшого брата.
Повернувся на рідну Шумщину, а за коханим поїхала і Людмила – стала тут господинею. А домашньої роботи не боялася, бо змалку до праці навчена. Мама часто хворіла – далися взнаки пережиті роки післявоєнного лихоліття.
Її тато (Людмилин дідусь) повернувся з війни інвалідом. У хаті – купа ротів, а достаток який тоді був? У родині уже було троє дітей, ось-ось мама мала народити четверту. Наближався час пологів, і одного братика до себе взяли бабуся з дідусем по маминій лінії. У хаті мало того, що нестатки, то ще й палити не було чим. Ось тато домовився тихцем з родичем-лісником, взяв старшого сина, племінника і вночі подалися до лісу, щоб хоч на якусь деревину розжитися.
А тим часом у двері постукали невідомі – мама відразу почула недобре і наказала доньці сховатися у бочці з квашеною капустою. Непевні тоді були часи, страшні. Усі, хто був тоді у хаті, а це – семеро чоловік – не вижили. Усіх знищили непрохані гості.
А на ранок, коли батько із сином повернулися додому, побачили страшну картину. Доки знайшли доньку у бочці, вона встигла застудити нирки, так усе життя і страждала через це.
– Пригадую, мама завагітніла втретє, а лікарі ж заборонили народжувати, бо вже тоді її прооперували, і жила з однією ниркою. Які пологи? Про те, щоб позбутися дитини, і слухати не хотіла. І народила третю донечку, – розповідає Людмила Миколаївна – Мені тоді дванадцять років було. У мами почалися перейми, тато побіг машину шукати, а я на швидку телефоную, а там настійливо просять, щоб слухавку узяв хтось з дорослих, бо ж не йняли віри дитині. Так і прийняла у мами пологи, і пуповину сама перерізала. Лілю ми більше гляділи, бо ненька часто лікувалася. Я худобу доглядала, сестра їсти готувала, а Ліля – біля нас у візочку. Мама померла, коли Ліля уже студенткою була. Зараз сестра – лікар у Тернопільській дитячій лікарні.
Сільське життя не давало часу спочити. Людмила Миколаївна почала працювати у місцевому колгоспі імені Крупської. Пригадує, як нелегко було. Вона ж тут на чужині, родина далеко. На руках – маленький синочок Сергійко. А тут щоранку партійні збори. Удосвіта вже треба на місці бути. Будила хлопчика, брала на руки і їхала з ним на оті збори, бо ніхто й до уваги не брав, що то маленька дитина, ніяких тобі поблажок.
Але усе пережилося, забулося, народився другий синочок. Зараз хлопці уже дорослі – подарували бабусі чотирьох онуків, яких вона безмежно любить і дбає, щоб ті гарно розвивалися.
Після колгоспу працювала у райсількомунгоспі. Звідси й вийшла на пенсію. Здається, аж тепер настав час відпочити. Та де там! Це не про неї. Бо непосидюча господиня завжди собі роботу шукає. Зранку жене на пашу корову, раніше їх аж три мала, тепер – одну, родом з самої Голландії. Корова дає на день бідон молока.
– У мене принцип такий: якщо тримати щось, то з толком. Щоб відбірне було, а не що-небудь по дворі бігало. У мене й кури породисті, щоб посадити квочку, яйця шукала у Залісцях – знала, що там місцевий підприємець такі кури має, навіть «Новою поштою» із Закарпаття виписувала. Платила за одне яйце по 60 гривень, – розповідає про свою господарку Людмила Окренець.
Зате кури тепер які! Поважні кокенхіни цілий рік несуться, має по кілька виводків курчат, і м’яса вдосталь. А індика, коли обпатрає, то він 30-40 кілограмів заважить. Розжилася на них у Романа Заблоцького – родича по невістчиній лінії. А щоб прогодувати живність, обробляють городи. І тут встигають працьовиті руки Людмили Миколаївни. А ще свою пасіку мають, то, як тільки сезон розпочнеться, чоловік там пропадає – медові комахи догляду потребують. А жінка удома раду дає.
Щоб доглядати чимале господарство, потрібна техніка. І на неї теж розжилися Окренці. А підмогою стала фортуна!
Майже двадцять років тому, у 2001-ому, Людмила Миколаївна купила у Шумську два лотерейні квитки і … виграла 50 тисяч доларів. До останнього їй не йняли віри, аж доки не поїхали за виграшем у студію «Лото-забави». Після того азартна фортуна усміхнулася жінці ще раз. Коли внучці Оленці виповнилося п’ять рочків, їздила з нею у Київ на передачу «Хто там?» і теж виграла. Та й екскурсію малечі організувала, бо знає тут усе зі студентських років.
А ще, разом з чоловіком, – грибники, добре на цьому знаються і вміють «тихо» полювати, крім того, чоловік ще й мисливець, бо ж ліс для нього, як рідний. Працював тут, доки люди не обрали у свій час сільським головою.
Щоб перерахувати усі здібності та захоплення пані Людмили, то й пальців на руках не вистачить. Любить доглядати за садом. А ще – пробує себе у письменстві, і не безуспішно. Пише оповідання. Ось пожене корову пасти, а сама присяде, і народжується новий твір, сюжети для якого бере із життя. Її оповідання публікували у відомому журналі «Єдинственная», правда, через скромність Людмили Окренець – під псевдонімом. Редакторка журналу телефонувала у Жолобки і пропонувала співпрацю – не погодилася, бо ж постійна зайнятість не завжди залишає час на улюблене для душі заняття.
А ще, коли вийшла на пенсію, то світу трохи побачила. Поїздила за кордон. І це – завдяки двоюрідній сестрі, яка мешкає у Києві.
– Її кума вийшла заміж у Каїр, і там налагодила бізнес – доставляє для заможних людей собак. Ось я і їздила кур’єром у Каїр – возила песиків. Якось тварин доставляли каїрському принцу, то мене із собою взяли, правда, попередили, що треба поводити себе дуже тихо, бути непомітною, і борони, Боже, щось фотографувати чи знімати на відео. Бачили б ви, як ті принци живуть – не передати словами. Я на таку справу і знайомих залучила. Це ж гарно – доставляєш товар, тиждень живеш у п’ятизірковому готелі, і все – безкоштовно. Моя справа – тільки до Києва добратися, і в будь-який момент бути готовому до поїздки, – розповідає про закордонний досвід Людмила Миколаївна.
Жінка переконана: байдикувати – то не про неї. Людина завжди має бути чимось зайнята. Бо без праці неможливо. Про своє господарство пані Людмила може розповідати годинами, і щоразу, у розмові, дізнаюся від неї про щось нове. Тому не факт, що про все вам розповіла. Можливо, в активної жолобківської господині є ще якісь приховані таланти.
Але з найбільшою любов’ю та теплом розповідає вона про свою сім’ю – радіє, що сини виросли хорошими людьми, що має гарних невісток. Та найбільший скарб – онуки. А ще часто згадує про свого дідуся по маминій лінії, який був для онучки авторитетом і в хвилини труднощів не дозволяв занепадати духом. Той самий дідусь, який повернувся із війни інвалідом, який за одну ніч втратив семеро рідних людей, а потім ставив на ноги своїх дітей-сиріт. Бо труднощі загартовують. Та нехай їх буде менше, а більше – позитиву та щирих людей, які уміють запалювати інших.
