Видатний поет Дмитро Павличко, визнаний за життя класиком новітньої української літератури, майстром світового рівня поетичного перекладу, мудрим політиком, дипломатом, культурологом, – у вересні 2019 року відзначив своє 90-річчя. До цієї події приєдналося чимало наукових, літературних, культурно-освітніх закладів і товариств України, в яких відбулися заходи, присвячені його постаті, що мали продовження до кінця року.
[ads-post]На одній із таких листопадових імпрез, в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пощастило побувати й мені. Це був «Круглий стіл» з вітальними виступами, науковими статтями, проголошеними на взірець вимог наукових конференцій. Слово мали: директор Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Григорій Семенюк, голова Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Щербак, професор, академік, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський, член-кореспондент НАН України, завідувач кафедри полоністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ростислав Радишевський, голова Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, голова Спілки письменників України Михайло Сидоржевський, письменник, редактор газети «Літературна Україна» Михайло Слабошпицький й інші. Кожен із них додавав до портрета Дмитра Васильовича нові штрихи, в результаті яких вимальовувалась потужна постать поета ХХ-ХХІ століть.
Дмитро Павличко в музеї Ярослава Івашкевича у Ставіску (РП). Цього дня, 19 вересня 2018 року, видатний український поет був нагороджений срібною медаллю за заслуги в культурі «GLORIA ARTIS» Міністерства культури РП і Фундації Допомоги полякам на Сході. Тоді ж відбулася презентація його книги «Вежі» в перекладах українською мовою творів Ярослава Івашкевича. Книга була видана у Варшаві. Зліва направо: Наталя Єржиківська, ст. науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; Олена Верещак, науковий працівник музею Юліуша Словацького в м. Кременець; Микола Ярмолюк, радник Посольства України в Республіці Польща; Тамара Сеніна, директор музею Юліуша Словацького в м. Кременець; Богдана Павличко, дружина Дмитра Павличка; Людмила Сірик, проф. Католицького університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні; за ними – Генрик Дуда, доктор наук Католицького університету Яна Павла ІІ в Любліні. Фото надала Тамара Сеніна
Виступаючі не жаліли для видатного поета слів особливого пошанування і визнання його таланту. Говорили про нього як про класика світової літератури, про його україніку й полоністику, про аксіологію свободи в його творчості. Перед нами в одній особі постав: герой нації, Амбасадор українського духу, апостол української історії, який поклав слово в фундамент нашої держави – Акт проголошення незалежності України. Поет, який знає мову Всесвіту і не втрачає постійного контакту з Богом, чия поезія – це постійна вібрація нації, чутлива до всього, яка вже давно заслуговує Нобелівської премії. Його ставили в один ряд із Вінстоном Черчиллем, Іваном Павлом ІІ, Андре Мальро, Сен-Жоном Персом – геніями свого часу, які отримали світове визнання. Його творчість порівнювали з творами Франка, спрямованими на формування нації в культурний організм. Заключним було слово самого Дмитра Васильовича, з уст якого прозвучали настанови, звернуті до присутніх у залі, до студентської аудиторії: «…берегти Україну!»
У своєму виступі я віддала належне «кременецькому періоду» в житті Дмитра Павличка, який зайняв у його долі 50 років. Весь цей час характеризувався його творчим сплетінням із постаттю польського поета-романтика Юліуша Словацького, котра постійно була в центрі його уваги, які б справи не вирішував. То ж уперше зустріч Дмитра Павличка з Кременцем відбулася 7 жовтня 1969 року, з нагоди відзначення на міжнародному рівні 160-річного ювілею Словацького, коли приїхав сюди в складі офіційної делегації письменників України, Польщі, Литви, Білорусії і Росії. Того року з ініціативи українського та польського поетів: Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича, в Кременецькому педагогічному інституті була проведена друга, після ініційованої в 1959 році Максимом Рильським, виїзна сесія Академії Наук УРСР. Тоді ж відбулося відкриття пам’ятника польському поету в садибі Словацьких, нині – музею, авторства скульптора Василя Бородая, де молодий Павличко мав слово. Перед величезним згромадженням кременчан, відчував, мабуть, що народження Словацького в Кременці помічено особливим знаком, а його роль, як Короля Духа, понад державами України та Польщі – надзвичайно велика.
Неоціненною була роль Дмитра Павличка на посту Надзвичайного і Повноважного Посла України в Польщі, звідки постійно долинало до Кременця його мудре слово, завжди підтверджене глобальними і безкорисливими діями. Так, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію – під його керівництвом та з його безпосередньою участю у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку в безіменному сквері, якому теж надали ім’я Кобзаря, згодом – відкрили пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві.
Пам’ятник Тарасові Шевченку на варшавськім Мокотові; пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві. Джерела зображень: istpravda.com.ua та shukach.com
Перебуваючи на посаді Посла України в Польщі, Дмитро Павличко брав участь у багатьох офіційних українсько-польських переговорах у Варшаві, в Києві щодо створення музею Юліуша Словацького в Кременці. Не раз, відкладаючи свої дипломатичні справи, знаходив час і приїжджав сюди з польської столиці, щоб поцікавитися чи проконтролювати хід реставрації садиби Словацьких у 1999-2002 роках, а, згодом, і створення самого музею поета, про який велися розмови ще з 50-х радянських років. Заради улагодження цих справ йому доводилося зустрічатися і з президентами України та Польщі: Леонідом Кучмою та Александром Квасневським.Одним із його заповітних бажань було: продовжувати відзначення ювілейних днів Словацького в дружньому колі українців і поляків, як це бувало в минулі роки. Згодом, з участю українських і польськими науковців, музейників, письменників, літераторів, його думка, обросла ідеями нового покоління і дала життя літературно-мистецьким зустрічам під назвою «Діалогу двох культур», який, якщо брати до уваги 1999 рік, триває вже двадцять років підряд. До «Діалогу» долучаються науковці Молдови, Білорусі, Росії, польська діаспора Великобританії, Франції, Швейцарії, Австрії, Чехії, Словаччини… В присутності Дмитра Павличка в Кременці було відкрито пам’ятний знак Саломеї Словацькій-Бекю – матері поета.
Евзебіуш і Саломея Словацькі – батьки поета (автори портретів: Юзеф Пічман та Бонавентура Клємбовскі). Джерело зображення: mjsk.te.ua
Важливу роль видатний поет зіграв і в житті поляків Кременця. З його ініціативи тут розпочала свою роботу школа з польською мовою викладання. Ця ідея була озвучена ним у римо-католицькому костьолі св. Станіслава перед прихожанами в 1989 році, в рік 180-річчя з дня народження Юліуша Словацького. Завдяки сприянню Дмитра Павличка Кременецькій загальноосвітній школі № 1 було надано ім’я української письменниці Галини Гордасевич, яка народилася в Кременці і яку він добре знав. Його полум’яним словом проникнутий музей Юліуша Словацького, Кременецька гуманітарно-педагогічна академія ім. Т. Шевченка, медичний коледж ім. А. Річинського, гімназія, інші навчальні заклади міста, районний будинок культури, бібліотека ім. Ю. Словацького, Кременець під відкритим небом. Впродовж усіх п’ятдесяти років тут знаходилася трибуна для його виступів про Словацького, Шевченка, Франка, Тувіма, Норвіда, Гедройца, про інших великих особистостей світу.. Тут не раз звучали презентації його поезій, читав власні переклади творів Словацького, оприлюднював власні відкриття в творчості польського романтика на зразок хвилюючих рядків у поемі «Вацлав» (1838), сказаних польським романтиком ще до Тараса Шевченка, в яких він напророкував Україні незалежність: «…Не знатимеш, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне…».У Дмитра Павличка багато заслуг, але чи найбільше він дорожить однією з них. У 2013 році йому, серед небагатьох, було присвоєно звання Почесний громадянин міста Кременець. І він оправдовує це звання сповна. «Мій Кременець..» – з такою любов’ю щоразу вимовляють його уста. Він, як і Словацький, мимоволі і непомітно впродовж усіх отих п’ятдесяти років із Кременця витворював феномен міста рідкісного, єдиного у своєму роді, явища, котре народжує виняткових людей, тому що саме є винятковим і притягальним незвичних людей… Дмитро Павличко – один із них, про якого ще не раз скаже своє виважене слово майбутня історія так, як говорили про те за Круглим столом у Києві його сучасники…
