Людина, котра малює місто, знає його до дрібниць. Так мені, принаймні, здається. Про Кременець — його архітектуру, кольори, настрій — я поспілкувалась із художницею Марією Швед.[ads-post]
Вона — викладачка Кременецького педагогічного коледжу Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка. Учасниця жіночого мистецького гурту «Палітра» й понад 15 збірних виставок гурту, що проводилися у Кременці, Бережанах, Почаєві, Вишнівці, Тернополі, Збаражі, Острозі. Картини художниці у приватних колекціях України. Працює у техніках акварельного та олійного живопису, графіки, останнім часом займається виготовленням ляльок-мотанок.
— Пані Маріє, на багатьох ваших роботах постає Кременець. Розкажіть, що вас приваблює у цьому місті?
— З ним пов’язана значна частина мого життя. Тут я навчалася, сюди згодом прийшла на роботу, хоча сама уродженка невеличкого села на Збаражчині — Котюжини. Найбільше у Кременці люблю його тихе та спокійне життя, старовинну архітектуру, затишні вулички, а також його багату мистецьку історію. Крім того, це місто є студентським, тому в ньому дуже легко почуватися завжди молодою (усміхається — А.З.).
— Найбільше мені сподобались ваші міські пейзажі. На них — давні закутки, старі будинки, історична частина міста. Чим вас захоплюють такі об’єкти?
— Такі часточки історії треба берегти, бо вони дуже швидко зникають. За той час, що я провела в Кременці, зникло дуже багато мальовничих куточків, справжніх витворів архітектурного мистецтва довоєнної архітектури. Мені хочеться зберегти історію не на світлині, а, наприклад, в акварелі, графіці, монотипії.
— Ваші твори наповнені деталями, приміром, видно, як на брамі кременецького ліцею де-не-де опав тиньк. Як ви обираєте місця, котрі зображатимете? Якими критеріями керуєтесь у цьому?
— Я просто зображаю те, що подобається в даний момент, немає ніяких критеріїв. Є просто момент у голові — клац! І все, пішла малювати. А щодо деталізації, не знаю навіть… Воно якось само так виходить. Я трохи педантка, перфекціоністка, як зараз кажуть, тому мої роботи деколи навіть можуть бути перевантажені деталями. Я намагаюся цього позбуватися.
— Мені здається, вам вдалось передати колорит міста, де чи не кожна місцина наповнена історією. На вашу думку, що творить атмосферу Кременця?
— Так, Кременцю притаманна певна кольорова гама. Особливо це було помітно років десять тому. Отой помаранчевий, ніби навіть іржавий колір цілого комплексу Єзуїтського колегіуму дуже часто можна побачити й на інших будівлях.Атмосфера Кременця в його житловій архітектурі, храмових спорудах, вузьких вуличках, в катальпах та каштанах. Для мене це місто назавжди асоціюватиметься із студентством, юністю та пошуками себе.
— Який посил закладаєте у свої роботи?
— Навіть не знаю… Мені хочеться, щоб вони приносили радість, тепло спогадів. Аби кожен, хто їх бачить, сповнився добром. Не знаю, чи це мені вдається, але маю переконання, що світ врятує мистецтво та краса, тому так люблю створювати щось власноруч.
— Прочитала, що ви займались відтворенням міського колориту Кременця у ретроафішах 1930-х років до кінофільму «Червоний. Без лінії фронту». Розкажіть, як ця робота позначилась на вашій творчості?
— О, це був цікавий досвід для мене та усіх моїх колег. Оскільки ми викладаємо образотворче мистецтво, як в академії так і в коледжі, всі були задіяні у роботі. Багато моїх колег навіть були в ролі акторів! Було класно познайомитись із Кременцем того періоду, вивчити нові матеріали та техніки для роботи. Це була спільна робота викладачів та студентів, а зі студентами завжди весело.
— Ви часто використовуєте акварелі. Чому? Якого ефекту вони допомагають досягнути?
— Акварель — то моя любов. Я не можу пояснити чому. Просто я розумію її, а вона розуміє мене (усміхається — А.З.). Акварель непередбачувана, легка, соковита, прозора. Нею можна зобразити абсолютно все, будь-яку погоду, будь-який предмет, будь-яку емоцію. Просто одного разу прийшло відчуття, що це моє. І все.
— У Кременці є чимало знакових історичних споруд і місць. Які ви любите найбільше?
— Люблю Кременецький ботанічний сад — часто там гуляю. Люблю балюстраду Єзуїтського колегіуму (сьогодні — це Собор Переображення Господнього), там дуже затишно, це місце повне спогадів.
— Кажуть, архітектура міста впливає на тих, котрі в ньому мешкають? Як на вас впливає Кременець?
— Він надихає. Там почалася моя творча діяльність, там були мої перші виставки. Там почалось моє захоплення лялькарством. Кременець — це шмат мого життя.
Анна Золотнюк
