«Наша родинна стала мішенню для пересудів» – що переживає родина в якої виявили коронавірус
[ads-post]Після того, як у Кременці підтвердили перший випадок зараження коронавірусною інфекцією у 12-річної дівчинки, містом поповзли різні чутки та здогадки. Почалися розмови про те, що батьки дитини також заражені (наразі вони чекають результатів тестів), адже їздили на похорон її дідуся. Ця інформація, як і багато іншої, не відповідає дійсності.
– На сьогодні у доні, на щастя, навіть немає жодних симптомів захворювання. Хоча тест підтвердив інфекцію ще 2 квітня. Мене вражає поведінка людей. На нашу родину здійснюють моральний тиск. Мало того, що нещодавно я втратила батька, то ще й тепер наша родинна стала мішенню для пересудів.
– Все почалося з того, що Ваша донька гостювала у родичів у Монастириську, коли захворів її дідусь?
– Моя дитина 13 березня поїхала у гості до своєї тітки, моєї сестри у Монастириськ. На той момент ніхто не уявляв наскільки все буде серйозно. Насправді, дочка навіть не контактувала з моїм татом, а лише з дітьми сестри, які раніше спілкувалися з дідусем. У них також підтвердилася коронавірусна інфекція.
– Коли підтвердили захворювання у Вашого батька?
– 22 березня його забрали в лікарню. Мій тато помер від COVID-19 у віці 68 років, хоча вів абсолютно здоровий спосіб життя, займався спортом. Не хотілося б прямо когось звинувачувати, проте на той момент, коли він захворів наші медики не були готові до боротьби із цим захворюванням, адже це був другий випадок на Тернопільщині. Наступного дня після того, як у тата підтвердили COVID-19, ми забрали доньку до дому. Нашу старшу дочку, яка не контактувала з меншою сестричкою, ми відправили до бабусі. Лише чоловік виїхав з Монастириська, я зв’язалася тернопільськими лікарями, у яких попросила перевірити дитину на наявність коронавірусу. Проте, ніяких аналізів у нас не взяли, просто сказали сидіти вдома.
– І ви так і зробили?
– Так, після повернення ми троє лишилися на самоізоляції. Я відразу зателефонувала сімейному лікареві і пояснила ситуацію. З нами зв’язалися інфекціоніст та поліція. Усім ми пояснили, що розуміємо свою відповідальність і перебуватимемо вдома необхідний термін. Адже, якби ми хотіли приховати факт ймовірного зараження, то нікого не повідомляли б про перебування дитини у Монастириську. Наприклад, одного дня мені терміново потрібно було потрапити в банк. Я зателефонувала в поліцію і запитала – чи можу це зробити. Мені заборонили і я не пішла. Хоч пізніше довідалася, що за Законом могла б одіти маску і вийти.
– Проте, у місті не усі вірять у Вашу відповідальність і у те, що Ваша родина дотримується режиму самоізоляції?
– Люди не розуміють ситуації. Телефонують нашим родичам, знайомим, кумам, випитують чи вони з нами контактували. Пишуть, що ми, нібито, були на похороні у тата. Хоча, як би це важко не було, з батьком я не поїхала попрощатися. Сусіди телефонують у поліцію та скаржаться, що ми виходимо на власне подвір’я без масок. Дзвонили й у міську раду повідомити, що мій чоловік ходить по магазинах міста, хоча це не так. Цей моральний тиск ледве не доводить до нервового зриву. Ми ні з ким абсолютно не контактуємо, адже розуміємо усю серйозність ситуації та усвідомлюємо свою відповідальність. Я втратила батька через цю хворобу, нікому не бажаю такого лиха. Допускаю, що десь у Кременці ще можуть з’явитися підтвердження хвороби. Але ж це може трапитися з інших джерел.
– Ніхто з вас не виходить на вулицю. Як вирішуєте проблему з продуктами, товарами першої необхідності?
– Дещо мали у запасах. А решту приносять сусіди, куми та ставлять за браму, ми виходимо потім і забираємо. Кілька разів на день телефонують люди і питають, що купити. Чесно скажу, навіть грошей ще жодного разу ніхто не узяв. І ми надзвичайно вдячні усім, хто відгукується на чуже лихо, а не підливає масла в вогонь.
