[ads-post]Прощання з культовим кобзарем у четвер, 5 вересня: 9.00 ранку — Кременецький районний Будинок культури; 11.00 — заупокійна Служба Божа, собор Святого Миколая, м. Кременець; 13.00 — чин похорону в с. Білокриниця Кременецького району. Поховають Василя Жданкіна на сільському цвинтарі поруч з могилою матері. Картка ПриватБанку 5168 7573 8570 9409 Фещук Христина Василівна (старша донька Василя Жданкіна).
«В останні роки співак облюбував їзду на скутері, його часто можна було побачити за кермом у місті чи дорогою на дачу, якою так пишався, адже природа там була нерукотворної краси, — пише про свого доброго друга відомий тернопільський журналіст та письменник, знавець і поціновувач справжнього мистецтва Михайло Маслій. — 2 вересня, близько 20-ої години вечора, він, як виявилося, востаннє виїхав на ньому з рідної хати, легкова машина збила його насмерть за якихось кількасот метрів від домівки, аварія трапилася там, де, видавалося, не могла би ніколи статися… Василеві в травні сповнився 61 рік, був у розквіті творчих і життєвих сил, перебував на мистецькому пікові… Здавалося, що його життєвий стержень і його висока духовність та кремезна статура матимуть запас принаймні на понад 100 земних років… На все воля Божа…»
«До останку хотів співати»
— Народився Василь Жданкін на Кубані, — пише Михайло Маслій. — Разом з батьками дворічним переїхав у село Білокриниця неподалік Кременця, що на Тернопільщині. Змалечку полюбив народний спів. Згодом дитячий, а пізніше й юнацький слух звабили всесвітньо відомі Робертіно Лоретті і Маріо Ланца. У пошуках самого себе вчився на єгеря, потім на хорового диригента. Але доля розпорядилася так, що став кобзарем. Свій багатогранний талант сповна розкрив у львівському театрі “Не журись!”. Його зірковий час припав на першу “Червону руту” 1989 року, де отримав гран-прі. Правда, до останнього свого дня Василь був переконаний, що ця нагорода належить Віктору Морозову, не лише його землякові, а й троюрідному братові, який відіграв величезну роль у житті співака. Після Чернівців Василь став ледь не національним героєм.
У підручниках з історії України Василь Жданкін завжди фігуруватиме як перший виконавець майбутньої головної пісні країни на великому концерті, надзвичайно на той час забороненої – нашого Державного Гімну «Ще не вмерла Україна!» В дуже драматичний момент вона ним була на фестивалі ”Червона рута” у вересні 1989 року заспівана. У серці кожного, хто бодай раз зазнав розкоші від зустрічі з його неповторним тембром, хто, хоча б на мить, оцінив щире золото його інтонацій і хто, хоч подумки, зміг пережити з Василем Жданкіним незагоєний душевний біль незліченних поколінь князів та гречкосіїв, козаків і священників, воїнів і поетів за несправдженою українською мрією, співак займає особливе місце. У його житті було багато випадкових, але надзвичайно цікавих, колоритних і доленосних історій, про які можна писати книжки.
Щоб пережити ”зіркову хворобу” і знову стати на ноги, якийсь час столярував при жіночому монастирі й співав у церковному хорі. Протягом шести років узагалі не співав через певні внутрішні протиріччя, апатію та депресію. Не ладилося й сімейне життя. Але, на щастя, у вірі в Бога знайшов себе і своє місце в житті. До останку шалено тішився своїми дітьми – Христинкою і Настею, дружиною Іриною, внучками. І хотів, хотів співати…
«Через його голос чути Бога…»
Його знали та любили усі: у соцмережі Фейсбук свої спогади про Василя Жданкіна та щемливі слова прощання з ним написали відомі музиканти та митці…
«Коли він у 89-ому був у Харкові вдома в нас в гостях і заспівав, мама сказала, що через його голос чути Бога, — пише відома співачка Марія Бурмака. — А на Лемківщину ми їздили з ним шукати могилу Антонича. Були і в Дуклі… Останні роки він жив у Кременці і співав у хорі Почаївської лаври. Ми бачились востаннє на Via Carpatia, на вечорі поезії Івана Малковича. Спочивай з Богом, дорогий Василю. Це дуже боляче. Одна з найтяжчих втрат».
«Твій божистий голос, Васильку, накривав нас з головою, — пригадує відомий поет і видавець Іван Малкович. — Неземне звучання! Він пробуджував українську силу, потужність і огортав любов’ю. Пам’ятаю початок січня 1988-го, як ти подзвонив у двері моєї квартири і разом з хлопцями з «Птаха» вперше заколядував «Народився Бог на санях» — це було справжнє різдвяне потрясіння! І як ми після того пішли в коляду до Ліни Костенко… А ще якось ти подзвонив у двері і подав мені в руки велику сумку, і я перелякано впустив її на підлогу, бо в ній щось переливалося і жило… — ти привіз повну сумку власноруч наловлених раків! Ти тоді довго й заслужено потішався з мене… А твої потрясні народні анекдоти… А та епічна пригода із нічною втратою твоєї вірної кобзи, коли не вдалося вирвати тебе від друзів-словаків… Але в цьому невиліковному ярмарку української суєти тобі, як і багатьом справжнім Достохвальцям, довелося ходити в шапці-невидимці — хіба широкий загал підозрював про твоє існування?.. А в листопаді ти, здається вперше за останні 15 років і востаннє в житті, потужно виступав у Києві на презентації поетичної Антології, але добрі люди з каналу «Культура» віддали перевагу не нам, а заїжджому московсько-матюкливому псевдотеатрику, і тебе вже ніколи тут не буде… Я не можу в це повірити. Плачу разом з усім жалобним по Тобі товариством, з твоїми пречудовими Ірою, Насткою і Христею… Сумує і вся моя родина, — ми дуже любили тебе, твій рідний голос… Царства Світлого Небесного… Колись скромний на зріст Ґріг приїхав до атлетичного Ліста. Ліст був трохи подивований, але коли той заграв свій знаменитий сьогодні Фортепіанний концерт, приголомшений Ліст вигукнув: Гігант! Дорогий Васильку, ти був і, завдяки записам, будеш назавжди гігантом нашої культури…»
Івано-франківський письменник та журналіст Олег Ущенко пише: «На Фейсбуці хвилі скорботи та співчуттів з приводу трагічної смерті кобзаря Василя Жданкіна. «Кличуть кру-кру-кру…» Ух, як він чеканив кожен склад. Причому не навмисно. То була його природна манера виконання… Слухайте, люди, я нікому не докоряю, лише роздуми. Але, якщо його любила така хмара прихильників, то чому диски з його піснями не розходилися, як тепленькі пиріжки? Чому ми згадуємо митця лише, коли з ним щось трапиться? А де повага за життя? Люди, ходіть на концерти, купуйте диски і книжки, такі і віртуальні, відвідуйте кінотеатри, купуйте картини… Дайте митцеві пожити. Продемонструйте йому свою повагу. Хай відчує, що потрібний. І тоді він, поки живий, створить щось ще гарніше.
А Василю Жданкіну вічна пам’ять і дяка за те, що робив. Чи доживемо до тих часів, коли митця поважатимуть за життя?»
