Варто, напевне, почати з того, що спонукало майстриню слова до мандрування нашим краєм. Тим паче, що інтриги тут немає ніякої. Леся Українка приїзджала у гості до Марії Биковської, з якою дружила ще з дитячих років.
Хто ж вона, подруга дитячих літ поетки? Обох можна назвати ровесницями, бо народилися в 1871-му. Здружив їх і замок Любарта у Луцьку, де вони бавилися, будучи дітлахами. Спільним ігрищам, безсумнівно, сприяло і те, що батьки дівчаток приятелювали здавен. Обоє навчалися на юридичному факультеті Київського університету. Та й у Луцьку обидві родини сусідували. Щодо луцьких буднів, то, напевне, варто згадати ще про один момент. Свого часу сестра поетки Ольга Косач-Кривинюк розповідала, як подруги у замку Любарта ставили історичні сценки.
Потім для Биковських почався кременецький період життя, бо сім’я переїхала до древнього міста над Іквою і оселилася у садибі на Осовиці, яка збереглася до наших днів. Тут дівчина вчилася в єпархіальному училищі.
Після цього у її житті почався час, коли стала вчителювати. Перші кроки на педагогічній стезі зроблено нею у селі Піддубці поблизу Луцька. Те, що тодішні шкільні будні у цьому навчальному закладі відображені в художній літературі, – не перебільшення. В квітні 1891-го Леся Українка відвідала подругу. Результатом отого недовгого гостювання письменниці у маленькому волинському селі є прозовий етюд «Школа», який Михайло Павлик опублікував у часописі «Народ», який виходив у Львові. Тут слід згадати ще про один момент. Леся Українка у листі до Михайла Павлика писала, що у творі немає ніякої вигадки, а описано лише те, що насправді мало місце у сільській школі.
Відомо й про те, що сама Марія Биковська не цуралася літе-ратурної творчості. Приміром, Леся Українка в одному із листів від грудня 1889-го згадувала про альманах гуртка «Плеяда», до якого належала і Марія Биковська. Для цього видання вона й переклала українською оповідання «Старий дзвонар» Володимира Короленка. Любов до інтерпретацій вона передала сестрі Олені, яка мала ще й неабиякий хист до малювання.
Та повернемося до взаємин подруг. Із численних листів можна зробити висновок, що вони не випускали одна одну з поля зору. Скажімо, Марія Михайлівна деякий час вчителювала у Малій Мощаниці біля Дубна. Епістолярні взаємини між ними не припинялися і тоді, коли Марія Биковська вслід за чоловіком (військовиком П.Беляєвим) подалася в Усурійський край Росії, а після цього – у Манчжурію. І так тривало аж 1903-го, коли подруга з чоловіком перебралася у Грузію і деякий час мешкала у Тифлісі.
Тут вони і зустрілися. Обставини склалися так, що тоді Лесі Українки було більше часу для писання, бо Марія Бикоська взяла на себе усі хатні клопоти. Саме про це Леся Українка і писала Агатангелу Кримському. Про тифліські мандруван поетки розповів нам і лист до Ольги Кобилянської.
Декількома словами варто згадати і про київську історію, яка випала на зиму 1907-го. В той час Беляєви вже перебрались у наш край, бо Маріїного чоловіка перевели до частини, як перебувала під Кременцем. Марія саме гостювала у Косачів Києві, коли царські жандарми арештували поетку і її сестру Ольгу. Зрозуміло, що Марія Михайлівна була змушена затриматися у місті над Дніпром. Аж до того часу, як сестер випутили з буцегарні, вона піклувалася про помешкання Косачів, одному із листів Лесі Українки сама писала про це.
По-своєму цікавим є і період перебування поетки у нашому краї. Разом із майбутнім чоловіком Климентом Квіткою вона приїде у Великі Бережці на початку червня 1907-го. Можна, зрозуміло, багато говорити про це, аналізуючи епістоларію, яка збереглася до наших днів. Але зумисно не робитиму цього, а поведу мову лише про декілька моментів. Дехто, приміром, висловлював думку, що перебування Лесі Українки у Великих Бережцях, де вчителювала Марія Биковська, позитивно вплинуло на формування поетичних поглядів Олександра Неприцького-Гриновського – уродженця села, який волею долі став першим доктором наук українського походження на північноамериканському континенті. Не слід, мабуть, це заперечувати, тим паче, що не існує жодних документів на заперечення. Ще, напевно, варто говорити, що поетка часто блукала мальовничими околицями, разом з майбутнім чоловіком і подружжям Беляєвих вибиралися до повітового центру, щоб від-відати батьків подруги.
Наприкінці липня 1907-го Леся Українка і Климент Квітка побралися. Але не будемо більше говорити про життєпис поетки. Адже спокою не дає інше питання: яким шляхом гості з Києва добиралися до Великих Бережців? Немає ж документальних свідчень про це, що дає право висловлювати різні здогадки. Та мені чомусь більше до вподоби версія письменника і краєзнавця Сергія Синюка, який вважає, що вони спочатку добралися до Острога, а вже звідти – поштовим трактом до Крем’янця.
Чи має право на існування таке припущення? Так! Не будемо думати, що тогочасні мандрувальники не враховувати того, що так було зручніше добратися до бажаної цілі. А чогось ліпшого за поштовий тракт тоді ще не придумали.
Наведемо ще один приклад. За рік перед тим, як Леся Українка і Климент Квітка побували у нашому краї, в Острозі у свого брата Хоми гостював Михайло Коцюбинський. Після цього він подався до Віталія Боровика у Крем’янець. Зрозуміло, що не обійшлося без користування поштовим трактом через Шумськ.
Здається, що цей шлях був актуальним для гостей з Києва і через рік, про що говорить Сергій Синюк у драматичному етюді «Зупинка в дорозі», який вже інсценізовано.
Ігор Фарина, м. Шумськ
Джерело: zolotapektoral.te.ua
