[ads-post]У кожного з нас, мабуть, був період, коли земля йшла з-під ніг, коли очі не могли перестати плакати, а серце рвалося на частини… І це не від щирих почуттів, а від великої втрати, коли життя поділилося на «до» і «після». Мені як журналісту було дуже важко наважитися на крок, аби поспілкуватися з людиною, в якої біль досі не стих, хоча вже другий рік, як вона втратила дуже близьку людину. Історія цієї жінки повинна навчити кожного не соромитися своїх почуттів, навіть якщо вони дуже колючі. Не боятися плакати, а прийняти біль, який буде супроводжувати все життя.
Андрій Пушкар – ціла епоха силового спорту, він був і залишається тим, у кого навчаються, ким захоплюються і хто втілює в собі армспорт України та всього світу. Так про нього кажуть друзі, знайомі та всі, хто знає цю велику людину. Його іменем названі вулиці у рідних містах – Кременці й Тернополі. А його могилу досі встеляють оберемки квітів.
Андрій Пушкар загинув у 2018 році в аварії. Тоді ця звістка сколихнула всю Україну та світ армспорту, а Тернопільщина перебувала в жалобі за таким видатним краянином. У нього залишився спадкоємець, сильний і вольовий Лев, та кохана дружина Світлана, яка й розповіла нашим журналістам про частинку свого болю та поділилася професійними секретами, як навчитися прийняти біль втрати.
«Одним цілим ми стали раніше»
– Пані Світлано, розкажіть, як Ви познайомилися з Андрієм?
– Наше знайомство відбулося в Кременецькому педагогічному коледжі у 2002 році. Андрій навчався на спеціальності фізична культура, а я здобувала освіту вихователя. На той час він був уже відомим у спорті. Але ніколи цим не хизувався, напевне, навпаки. Його одногрупниці, з якими я товаришувала, завжди розповідали, що Андрій був дуже щедрим. Він приносив цукерки і всіх пригощав. Для мене це була велика людина, яка досягла успіху, і я раділа, що знаю його особисто. Кохання ж виникло не одразу. Спочатку ми стали добрими знайомими, а зблизились у 2008 році, тоді у нас зав’язалися відносини.
– Як розвивалися Ваші стосунки?
– Андрій поїхав навчатися до Тернополя, вступив до ТНЕУ. Розповідав, що відчував колосальну підтримку від тодішнього ректора Сергія Юрія, який залишив у його житті свій відбиток. У Тернополі Андрій влаштувався на роботу. Тому жив на два міста. Я до Кременця також не була прив’язана. Закінчувала магістратуру у Чернівцях. Коли в Андрія помер батько, він почав частіше бувати у Кременці. Це стало доленосним у наших стосунках. Відтак ми були нерозлучними до останніх днів. Для нього втрата батька була дуже важкою. І, напевне, наші стосунки його підтримували. Ми стали парою, навчилися жити разом, нести відповідальність одне за одного. Розписалися у 2016 році тихо, зовсім не пафосно.
– Що Вас найбільше вразило в Андрієві?
– Андрій – чоловік-опора, гора, за якою тепло і надійно. Коли я хотіла щось зробити або втілити, він цікавився, яким чином хочу це зробити, але не перечив. У нас ніколи не було суперечок, пов’язаних з інтересами один одного. Я поважала його захоплення і відданість спорту. Андрій ніколи не перечив моєму інтересу до психотерапії. Для мене ці стосунки були прекрасними, бо не було жодних заперечень у тому, що люблю. Любов – це не про обмеження. Цьогорічний день закоханих міг бути одинадцятим для нас…
«Андрій був тим чоловіком, від якого я не чекала зради»
– Андрій дуже швидко став відомим, чи не було у Вас ревнощів?
– Дівчата проявляли до нього увагу, адже він чоловік дуже помітний, красивий. Я була в тонусі, але йому довіряла. Дуже важливо жити у стосунках з довірою до свого партнера. Андрій був тим чоловіком, від якого я не чекала зради. Якщо у пари все добре, то зраджувати ніхто не буде. Ми обоє багато вкладали в наші стосунки, я знала, що він ставиться до мене щиро й відверто. З Андрієм було добре та затишно. Він був тим, до кого в дім хотіла повертатися…
Після його смерті я себе втратила. Не стало обіймів, компліментів, люблячого погляду, іноді здивованого, який приводив мене до тями, коли щось перебільшувала. Я втратила себе як жінку, яку зараз потрохи повертаю… Андрій часто говорив мені, що я розумна, для мене було важливо, що він визнавав це. Пригадую, як одного вечора мені шалено захотілося шампанського. Андрій вийшов, згодом повертається і каже: «Немає такого, як ти любиш». Я, зворушена, подякувала, що намагався знайти. Потім приготувала собі ванну, як тут заходить Андрій із келихом улюбленого шампанського…
– У Вас з Андрієм є син…
– Так. Наш син – Лев. Бажана дитина. Коли ми зізналися один одному, що хочемо дитину, вона одразу в нас з’явилася. Андрій дуже хотів сина, щоби був спадкоємець. Його щастю не було меж, так само як і моєму. Я мріяла про наше весілля, коли підросте син. До того відсвяткувати його не встигли, знаходили важливіші проєкти.
Тато – окрема біль. У Лева я залишилася одна. Він був дуже прив’язаний до батька. Найважче, коли син говорить, що хоче до тата, просить до нього поїхати. Я не придумувала казок, що тато на небі або полетів у космос. Я дуже обережна зі словами, бо знаю, до чого вони можуть призвести у подальшому. Не хочу спотворювати реальність про смерть. Але підібрати потрібні слова для сина мені надзвичайно тяжко. Лев часто запитує про Андрія, намагаюся йому пояснити, що тато нас не покинув умисно, він не хотів іти. Просто так трапилося. Ми його сильно любимо і він нас. Левчику важливо чути, що тато його любить, що він для нього найдорожчий син. З кожним днем він ставить усе більше запитань, іноді стає страшно, як знайти в собі сили відповідати далі… Тут ще важливо бути біля нього поряд, часом гладити, тримати за руку чи обіймати, коли потрібно.
– Що хочете виховати в синові?
– Усі риси, які б я хотіла бачити, у нього є: сила, воля з часом виробиться, гостре мислення як на його маленький вік присутнє. Він росте у спортзалі, де виріс тато, статурою дуже схожий на нього. Андрій адекватно ставився до того, ким стане Лев. «Що сам вибере, тим і стане, я не нав’язуватиму», – говорив чоловік. Багато хто каже, що це майбутній чемпіон, йому передалися всі риси… Нехай син зробить сам свій життєвий вибір.
– Після трагедії Ви….?
– Я померла! Немає тієї людини, яка була колись. На жаль, це так. Наново вчилася ходити. Те, що трапилось, – моя історія. Хоч і трагічна, але вона є і ніколи це вже не зміниться. Важко говорити про той фатальний день. Що завгодно може відчувати людина, але нічого не може з тим вдіяти. Нічогісінько. Я травмована тим днем і досі не можу бути упевнена, що зможу вистояти на кожному судовому засіданні. Після трагедії не могла собі дозволити нічого не робити. Треба було приймати рішення стосовно спортивних залів, бізнесу, які залишив Андрій. Я не пережила цієї втрати, я досі її переживаю. Зараз почала виходити у світ, зустрічаюся з друзями, новими людьми, організовую міжнародний турнір пам’яті Андрія та його батька, займаюся бізнесом, сином. Я все ще багато плачу і… багато сміюся.
«Після смерті Андрія трохи людей щезло»
– На даний час Ви знайшли себе в роботі?
– Управляю бізнесом і консультую клієнтів у психотерапії. Я – психотерапевт, кандидат психологічних наук. Спеціаліст у напрямах гештальту і психодрами. Близько 10 років тому прийшла у психотерапію і далі там розвиваюся. Іноді бувають моменти, коли людина відчуває, що відбувається щось їй невластиве. Але не знає, як з тим бути, як побудувати те, що постійно руйнується. І тоді варто запитати себе: можливо, причина криється не в світові? Ситуація не зміниться, якщо перекладати відповідальність за свої невдачі на когось. Необхідно заглянути в себе – де я, хто я, що хочу та куди прагну, де взяти сили, щоби туди прийти? Коли у мене виникали запитання, а моя відповідь на них мене не влаштовувала, знаходила ряд рішень у практиках психотерапії.
– Чи допомогли Вам професійні знання пройти крізь трагедію?
– Допомогли розуміти, що зі мною відбувається в даний момент і що робити, аби допомогти собі вижити. Водночас тоді мені здавалося, що з таким болем не виживають, був суцільний відчай. Я розуміла, що зі мною відбувається, яка стадія шоку в той чи інший момент. Коли пропонували пігулки, відмовлялася, не хотіла заморожувати чутливість. Попросила приїхати мого психотерапевта і декількох подруг з інших міст, поряд були всі рідні. Мене дуже підтримало те, що я опиралася на близьких людей. У потрібний момент вони міцно тримали мене за руку і залишалися поряд. Вижити можна лише з людьми.
Потім було безсилля… Таке, що не могла взяти слухавки і покликати до себе. Я була, як рослина, вставати на ноги стимулювала лише відповідальність за Левчика, бо якщо не я – більше нікому.
Минув тиждень від похорону, коли психотерапевт зателефонувала мені. До сьогодні за це їй вдячна. Сама не знаю, коли би піднялася. Безсилля, зневіра і відчай не дають встати, підсвідомо «диктуючи», що ніхто не допоможе. Багато психотерапевтичних зустрічей було за цей рік, вони давали змогу плакати і переживати біль не наодинці. Це дуже підтримує, коли хтось розділяє зі мною втрату, залишається поряд. Це було справжнє дно, вибратися з якого потребує багато часу та сил. На це мені знадобилося більше року.
Після смерті Андрія деякі люди пішли, деякі залишилися…
Не все підряд можна говорити людині, котра переживає втрату. Те, що завдавало мені ще більшого болю, звучало так: «Усе буде добре», «У тебе син, подивися», «Є заради кого жити», «У тебе все є», «Ти молода, когось знайдеш собі». Жахливо було чути про те, що буде завтра, бо «завтра» у моєму стані просто не існувало. Є лише зараз, даний момент, який нестерпно болить. Підтримувало те, коли люди просто залишалися поряд чи піклувалися про мене й малого.
У переживанні горя важливо не нівелювати плач та біль, прийняти те, що людина горює, не старатися втішити, адже в душі твориться жах від смерті. Щось насправді помирає, людина прощається з найдорожчим, котрий ніколи не повернеться, а для цього потрібен час і підтримка близьких людей.
У червні 2019 року я втратила маму. Важко змиритися з тим, що поряд ніколи не буде їх, найдорожчих. Не буде людей, емоцій, моментів, які вони дарували. Час не лікує, я просто адаптуюся, вчуся жити з болем, який ніколи не пройде. Хіба можна змиритися з тим, що втратила я і син?
P.S.: Редакція «Номер один» щиро співчуває усім друзям та рідним, які знали Андрія Пушкаря. Він завжди залишиться переможцем!
Соломія Вершигора
