[ads-post]
“Андрій Пушкар розповів одного разу дивовижну річ: коли вони з батьком почали боротися на руки, то навіть не знали, що є змагання з такого виду спорту! Якось батько сказав синові: “Ти побореш мене на руки тоді, коли станеш чемпіоном світу!”. Ви пам’ятаєте Андрієвий старт? Він ще змалку був затятим й наполегливим, і поборов тата у 14.
Напередодні “Кубка Пушкарів” розповім вам про Анатолія Федоровича Пушкаря. Все життя він працював дитячим лікарем-хірургом. Був великим любителем спорту. Привів туди ще малим свого сина. Анатолій Пушкар займався греко-римською боротьбою, гирьовим спортом, штангою. Обожнював шахмати, навчив грати в них Андрія, котрий одного разу став чемпіоном району.
“Федорович”, так поважно кликали його близькі, любив загартовуватися та регулярно відвідував баню. У 50 років почав займатися рукоборством. Спочатку із сином у спортзалі Кременецького медичного училища боролися на лавках і перекладинах. Професійних столів не було.
Анатолій Федорович у 58 років стає срібним призером чемпіонату Європи з армспорту серед ветеранів, згодом отримує звання Заслуженого тренера України.
У 2005 році Анатолій Пушкар у цокольному поверсі свого дому розпочав створювати спортзал. Розпочав тому, що тоді в нього за тренажер була лише гиря 32 кілограми і пара гантелей. З відвідувачів — син Андрій, який займався по вихідних, так як навчався тоді в економічному університеті Тернополя і шестирічний сусід Андрійко. Згодом у зал почали приходити інші діти. Батьки приводили хворобливих малих до Анатолія Федоровича, а він виліковував їх спортом.
Згодом такі відвідувачі не лише переставали хворіти, а й здобували своє місце на п’єдесталі. Про свого сина Анатолій Федорович написав книгу «Народжений, щоб перемагати».
Сьогодні започаткований ним у Кременці спортзал називається “Pushkargym”, його відвідує півтори сотні дітей і дорослих. Там зберігаються медалі та кубки, завойовані за 10 років життя в армспорті, останніх років Анатолія Пушкаря. Бо раптово у 60 він пішов.
Лише за 6 років, відколи не стало мами, Андрій Пушкар втратив батька — свою опору, силу та оберіг.
Мені розповідають армреслери, як голосно було чути на змаганнях вболівання Анатолія Федоровича. Коли Андрій перемагав, батько від щастя вистрибував на сцену, і ледь не носив його на руках.
Опустілий зараз наш дім.
У дворі є яблуні, виноград і груші, посаджені Анатолієм Федоровичем. Останні він обожнював. Одна росте перед самим порогом. Бо Федорович мріяв зривати їх прямо з вікна, а яблука так і збирав, дістаючи руками з балкону. Андрій багато говорив про батька, з сумом і болем. Міць, твердість духу, чесність, щирість і простота — риси Пушкарів. Я передам про це синові.
Пам’ять болюча, але така дорогоцінна”.
