Лішня… Маленьке село за Кременцем. Православна парафія, що нараховує пів сотні вірних. І пантеон за греблею під лісом над тихим плесом ставу, про який знає уже вся Україна. Поруч б’є цілюще джерело Святої Анни, води з якого прагне набрати чи не кожен. А ще вмитись холодною джерельницею, занурити в неї руки, ноги, якщо дошкуляють болячки. Усе, як природа створила, з мінімальним втручанням людини. З кількох боків піднімаються заліснені гори. Повітря чисте, набирай повні легені і насолоджуйся, а запах серпневого різнотрав’я млосно б’є в груди…
Проте не за цією красою та цілющою силою води й повітря їдуть сюди звідусіль люди. Їх кличе в Лішню пам’ять про загиблих синів і батьків, яких вирвала з їхніх родин російсько-українська війна. Стараннями місцевого священника Андрія Любуня та його помічників тут постав пантеон загиблих захисників України на її гарячому сході. Його стіни вкриті чорними гранітними плитами, на яких по областях вибиті імена усіх загиблих. Саме в цьому місці минулого року відбулася перша Всеукраїнська проща їхніх родин. І ось цьогоріч, сьомого серпня, в день Успіння святої праведної Анни вони зібрались у Лішні вдруге.
Треба сказати, що за кілька тижнів до цього я телефонувала отцю Андрію і цікавилась, як іде підготовка до прощі. Він сказав, що, можливо, її й не буде. Практично немає допомоги нізвідки, а людей же треба прийняти, переночувати, нагодувати. Проте родини загиблих звідусюд телефонували: збираємось до вас на прощу, хочемо разом помолитися за душі своїх дітей. І знову довелося напружитись отцю Андрію, його друзям і помічникам, маленькій, але дружній церковній громаді Лішні. І пам’ятник загиблим воїнам збудували, і частину території біля пантеону впорядкували, і про загальний обід для всіх потурбувались, і кожному із приїжджих належну увагу приділили. Розповідав мені один з найактивніших помічників о. Андрія: «Вибили із влади автобус, пустили шапку по колу й назбирали на бензин і поїхали в Дубно зустрічати харків’ян». Зрештою, родини загиблих — люди, що дають собі раду самотужки. Хтось їде власною машиною, хтось скидається на автобус, хтось сідає в поїзд — і так добираються до Лішні. А тут уже їх огортають і любов’ю, і теплом, а головне — спільною молитвою.
Як і торік, Божественну літургію в каплиці-пантеоні героїв АТО звершив архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор. Йому співслужили будівничий каплиці, настоятель місцевої громади протоієрей Андрій Любунь, Кременецький благочинний протоієрей Володимир Буграк, намісник Свято-Юріївського монастиря на хуторі Вірля ієромонах Полікарп, численне духовенство.
Разом із ними молилися родини загиблих бійців з Тернопільської, Львівської, Луганської, Чернігівської, Житомирської, Черкаської, Харківської, Одеської, Херсонської, Рівненської, Кіровоградської, Волинської і Хмельницької областей, а також із Києва. Супроводжував богослужіння церковний хор із Горинки. Він полонив своїм співом прочан минулого року і цьогоріч долучився до спільної всеукраїнської молитви.
Після її завершення владика Нестор звернувся до присутніх із повчальною проповіддю. Він, зокрема, зазначив: «Сьогодні ми, крім Божественної літургії і молитви за всіх присутніх тут прочан, молились також і за тих, кого тілесно з нами вже нема, але їхні імена написані на стінах пам’яті цієї каплиці. Наша пам’ять про них засвідчує, що хоча вони й тілом загинули, але є живими. Тому що ми не тільки пам’ятаємо, що такі люди були, ми продовжуємо їх любити. А любити те, чого немає, неможливо. І Господь нам нагадує: оскільки ми їх любимо, то вони живі. І не тільки в нашій пам’яті, вони живі в Царстві Небесному. Наша пам’ять недосконала, з неї багато що стирається, забувається. А Господь ніколи нікого не забуває».
Владика Нестор освятив пам’ятник загиблим воїнам у російсько-українській війні, що постав поруч із каплицею-пантеоном, а також відслужив літію за загиблими. Під час богослужіння звучали імена героїв, що полягли за волю України, з усіх куточків нашої держави. Їх читав на стінах каплиці отець Андрій, а потім долучились інші священники, адже це сотні і сотні імен.
Основу пам’ятника становить традиційний козацький хрест, а біля його підніжжя лежить карта України, до якої тягнеться кістлява загребуща рука східного сусіда, та її обрубує сталевий меч українських захисників. Металеву композицію виготовив майстер із Сіверськодонецька Олександр Моїсеєнко. Він був присутній на прощі і розповідав нам, для чого подолав тисячу кілометрів до Лішні. Зробив це, аби матері загиблих зрозуміли, що їхні діти загинули не марне, що на Донбасі є чимало патріотів України. Хоча є там і відверті її ненависники. І серед них його дружина, яка пішла від нього через розбіжність поглядів на Україну. «Я хочу, щоб мій син і мій майбутній внук могли приїжджати до вас і спокійно з вами спілкуватися, бо ми справді одна країна. Я хочу, щоб всі розуміли: ми заживемо добре і спокійно, коли надаємо по цих руках, які тягнуться до нас із Москви», — твердив Олександр.
А ще запевняв, що приїжджає до нас «за тим, щоб упевнитись: Україна є. Ви тут реально розумієте, за що загинули ваші діти. Не за когось із політиків, а щоб ви могли жити в цій країні, щоб не прийшли сюди феесбешники і не молотили нас кийками, як роблять це в Москві». Нашу розмову чула Людмила Голубєва з Рівного. Її син Сергій, айтішник, який ніколи не служив у війську і не тримав у руках зброї, проте пішов на фронт. Він айдарівець, загинув під Докучаєвськом 11 березня 2017 року. Провоював три роки на передовій, навіть у відпустку не приїздив. Тільки незадовго до смерті приїхав, обіцявся частіше навідуватись додому, а через місяць його не стало. Пані Людмила підійшла до Олександра і обняла його. І це було так зворушливо.
Зрештою, уся проща була наповнена єднанням людей, розповідями про своїх синів, що дивились із портретів, з футболок батьків. А ще твердим переконанням прочан, що Лішню треба розвивати, зробити її справжнім сучасним паломницьким центром. Багато вдячних слів адресувалось отцю Андрієві Любуню. Прочани дякували йому за ентузіазм, на якому, власне, і тримається й облаштування каплиці-пантеону, й організація прощ, і пошук спонсорів. А ще він волонтер, упродовж п’яти років їздить до бійців на передову.
Дякував і отець Андрій усім, хто долучився до організації та проведення прощі. Зізнавався принародно: працювати на самому ентузіазмі непросто. Були думки: може, варто зупинитися, людина ж не сталева. Але коли заходить у пантеон і бачить ці довжелезні списки загиблих, багатьом з яких і тридцяти не було… Клубок застрягає в горлі священника, а на очах з’являються сльози. Він на якусь хвилину-другу замовкає. А потім звертається до влади, щоб вона нарешті знайшла можливість фінансувати і прощу в Лішні, а не тільки перейматися «Зарваницею і «Лемківською ватрою».
Отакою була цьогорічна проща в Лішні. Переповнена емоціями, переживаннями, людським теплом, щирими обіймами і розумінням спільної долі, спільного болю і спільної надії. Політиків, вчорашніх кандидатів у депутати, окрім Степана Барни, на ній не було. Вибори закінчилися, боротися за голоси виборців уже не треба, а щоб просто стати з людьми поруч, розділити з ними не на показ, не перед телекамерами, а для власної душі біль і молитву, до цього ще треба дорости.
