Вересень 1939 року для села Раковець Збаразького району Тернопільської області приніс владу червоних комісарів та криваве НКВС, а з ними гори трупів, голод, грабежі, багато сиріт, масовий терор та депортацію в Сибір.
Для дітей на заміну польських вчителів до школи були прислані нові, які закінчили трьохмісячні курси. Так у березні 1940 року до місцевої школи приїхав молодий вчитель із Рівненщини Микола Швець.
ДОВІДКА
Швець Микола Панасович, народився 18.07.1920 року с.Туровичі, Ковельського району, Волинської області. Освіта 7 клас. Закінчив педагогічні курси у Рівному. Направлений на роботу вчителем у Вишневецький район. Тернопільської області.
У цей час нова влада у Раківці ділила землю бідним селянам, обирала місцеве самоврядування, проводила збори на яких пропагувала переваги більшовицького способу господарювання. У селі був призначений з Вишнівцького району «уповноважений» партії для проведення революційного перетворення. До жителів часто навідувався начальник відділу НКВС Запорожець. Його підлеглі ознайомлювалися з архівами польської поліції та доносами польських агентів і сексотів про причетність жителів села до ОУН та «Просвіти». Так у жовтні 1940 року Вишневецьким НКВС було подано запит у Ковельське НКВС щодо перебування в ОУН вчителя Швеця Миколи.
У Раківці, ще з 1934 року була започаткована місцева «Просвіта», а потім і осередок ОУН. Керівником осередку був Смажук Іван, та члени Надюк Василь, Надюк Микола, Білоус Петро та ще вісім місцевих побратимів. До них і приєднався у 1940 році Швець Микола. У Вишневецькому НКВС у червні 1940 року на всіх членів ОУН були заведенні особові справи. Місцеві сексоти почали проводити пильну роботу по збору інформації щодо неблагонадійних та схильних до революційних дій місцевого населення села Раковець.
Після Різдвяних Свят всі друзі відгуляли весілля і вітали Надюка Миколу з одруженням. Та не довго прийшлося йому святкувати медовий місяць. На село насувалась чорна хмара.
ДОВІДКА
Надюк Микола Олександрович, народився 1919 року 16 серпня, село Малий Рак овець., член «Просвіти» з 1937 року , член ОУН, освіта 7 класів,
9 березня Швець Микола проводив урок української мови і присвятив його Шевченківським дням. Виставив намальований портрет, одяг на себе вишину сорочку і розповідав учням про Кобзаря. Малюнок приніс побратим Надюк Микола. Рамка на портреті була жовтоблакитна
11 березня 1941 року. Ранкове світло ласкаво освітлювало шкільний клас. Дітки уважно слухали розповідь вчителя про історію свого краю. І тут раптом відкрились двері класу. Вривається з цигаркою в зубах, не скидаючи шапки, у військовій формі представник НКВС.
– Так деткі. Ідіте дамой. Ваш учитель поєдет с намі покупать вам новиє тетрадкі для учоби.
Не могли зрозуміти вони, що таке тетрадки, учора, дамой. Адже знали тільки українську.
Миколу забрали до його квартири, там провели обшук. Все перевернули, навіть підлогу дерев’яну зривали місцями, розвалили спальне ліжко. Господиня кімнати заламувала руки і просила не нищити нічого, бо це дуже дорогі речі. Та слідці не звертали уваги і вилучили книги про ОУН. Кобзар, виданий у Львові 1912 році, щоденник та записну книгу.
У цей час друга бригада НКВС зайшла до помешкання Надюка Миколи, де також провела детальний обшук. Все перевернули і допитувались де прихована зброя. Та виявили тільки дві жовто-блакитні стрічки, літературу, записну книжечку і портрет Тараса Шевченка в жовтоблакитній рамці. Як виявилось, це була антирадянська агітація.
Їх двох посадили на віз із зв’язаними назад руками та повезли до катівні Вишневецького костелу. У вечері провели перші допити, не питаючи, їх сильно побили, щоб у ночі мали про що думати. Б’ючи кат говорив;
– Ето только начало, тебя не спрашіваєм, ето не питкі, ето лекарство, которое завтра без вопросов заставіт тебя говорить.
І так удар за ударом. Скривавлених і покалічених їх кинули у підвал костелу. А з ранку першим привели на допит у катівню до Запорожця Миколу Надюка. Спогади свідка подій.
«Мене посадили на край стільця і почали розпитувати, хто у селі є членом бандитської організації. Я відповів, що не знаю що таке ОУН та там ніколи не був. І зразу по відповіді отримав сильний удар в лице. Я втратив свідомість. Мене облили водою. Слідчий знову запитав мене, хто саме керував бандитами у селі.
–Не знаю. Це моя відповідь. У нас бандитів не було, -. мене знову поволокли у підвал та жорстоко били».
13 березня 1941 року. Знову чорна орда НКВС налетіла на Раковець. Тепер вже у трьох будинках все перевертали та шукали зброю. Селом лунав жіночий крик та плач дітей. Обшуки проводили у садибах Білоуса Петра, Надюка Василя та Стажука Івана. Було вилучено анти радянську літературу у вигляді пісенників, вірші та книги ОУН та записні книжечки.
У Вишневецькій катівні, а це підвали костелу, пробули затриманні аж десять днів. 23 березня побиті та по в’язані, у лежачому положенні, у дощ зі снігом були доставлені на відкритому грузовику в Кременецьку тюрму.
Спогади Миколи Надюка
«Мене завели у камеру разом з Стажуком Іваном. Там було тридцять чотири ув’язнених з навколишніх сіл Вишневецького, Збаразького, Кременецького та Шумського районів. Всі сумні, побиті. Шестеро були дуже в тяжкому стані, лежали без свідомості, хотіли пити і стікали кров’ю. Двоє з них Вишнівчани. Це Забрамний та Минзарський. До мене підійшов Серафим Сидор, розпитав мене за що я побитий. Вислухав мене і сказав що всі ми тут для того щоб нас катувати, а потім хто виживе на довічно на каторгу. Так я протримався місяць, кожного разу через пару днів били, а потім перевели у іншу камеру., де я побачив нових ув’язнених. Я там побачив вмираючого вишнівчанина.. Я добре запам’ятав цей день, 20 квітня. Він помирав і весь час промовля,в що нікого не здав, нічого поганого ні на кого не говорив, і промовляв, що помирає за Україну. Весь час згадував, що кати вимагали від нього брехні на рідного брата Чорненького Федора. З рота у нього постійно текла кров і напевне мав поламані ребра. У ночі він помер. Охоронці, ще до ранку тримали його у нас. Ми всі помолились за його душу. Він повинен бути у Раю. Мені розказували, що у другій камері його рідний брат Федір лежав також жорстоко побитий. Їх двох допитували разом, щоб бачили муки один в одного, щоб бачили і чули як тріщать кості і ребра. Кати вимагали брехні, та вони не здались, не наговорювали один на одного. Тут у камері був ще один вишнівчанин, Обаль Андрій. Він багато мені поміг, розказував, як триматися під час допитів, прикидатися переляканим і не понятливим. Терпіти і терпіти. Не говорити лишнього. Я довгий час не бачив своїх. Мене постійно запитували про моїх побратимів, про їх поведінку в селі, з ким вони зустрічались, хто поставляв літературу, хто до нас приїжджав і куди ми їздили. Били постійно , але не сильно. Обаль говорив мені, що нас готують на пізніше. У катів є план. Отож ми на літо.
На початку червня 1941 року мене перевели у третю камеру. , тут вже постійно всіх визивали на допити. З нами був і вишнівчанин Сікорський Василь. Кожного дня його допитували по п’ять, сім годин і приводили побитого. 10 січня його вже принесли і кинули як колоду на підлогу. Він сам не міг піднятись і стогнав. Ми підняли і положили. Рука. Рука була переломлена, і сильно боліли груди. Тіло було опечене. Він стогнав і просив холодної води. Його губи були в крові. У нас була тепла застояна вода. Хлопці розповідали що його привезли на початку червня з Вишневецької катівні побитого і весь час водили на допити. Кожного разу приводили покаліченим і стікаючим кров’ю. При наступному допити йому вибили око і так побили що він стікав крівлю і вже не міг говорити.
Під пальцями ми бачили сліди від глибоких ран цвяхів. Він повільно у ночі помирав. Ми стукали у двері, але охоронець нам кричав;
– Как здохнет тогда і уберьом.
Наступило 22 червня. Ми вже з ранку відчули підозрілий шум і біганину охоронців. Всі кати були дуже стривожені. І злі. У нашій камері сиділо сорок дев’ять чоловік. Рядом була третя і четверта камери смертників і ще одна жіноча. У вівторок зайшов охоронець до нас і сказав перейти до третьої камери смертників. Коли ми зайшли то вона вже була пуста. Нам сказали лягти на підлогу і лежати.
Коло мене був з Кременця по фамілії Завиднюк. Разом з ним на стінах ми бачили надписи, хто тут був, звідки і коли закатували. Все молодь. На дворі весь час гудів трактор і було чути шум і крики. Що саме творилось, ми не могли зрозуміти але здогадувались. що наших нищать, замітають сліди. Так нас ніхто не чіпав, здавалось що про нас забули, але раптом відкрились двері і до нас зайшов товстий енкаведист у формі лейтенанта НКВС і зачитав фамілії. Сказав що їх переводить у другу тюрму, бо тут вже війна і нам загрожує небезпека. Він вичитав 25 фамілій, та коли закінчив читати то раптом пролунала кулеметна черга на дворі. У нас все опустилось. А наглядач каже, що це якийсь дурак на вишці по німцях стріляє, що на літаку літають. Їх забрали і ми вже знали куди. Через пару годин прийшов знову і вивів п’ятьох.. Через короткий час ще вісьмох, а нам каже взувайтесь і решту заберу.
Та як почали натягувати взуття, руки не слухаються, Богу всі моляться. У камері нас лишилось одинадцять. Нас у кутку сиділо троє, я, кременчанин та ректор з інституту Хмельницька. Так всі по кутках і мовчимо, чекаємо коли за нами прийдуть. А кругом тиша. А вікна у нас зафарбовані, так що нічого не видно, тільки просвіток.. Різко відкрились двері і нам принесли їсти. Багато їжі. На всіх, хто був раніше у камері. Принесли і цукор. Білий , білий як сніг. Багато. А так цукор давали раз на тиждень і то жовтий з перемішкою тирси. Ми чули як по коридору чогось швидко бігали, шум трактора не було чути і пострілів також. І раптом наступила тиша. А ми сидимо, ноги у нас тремтять, ми мокрі , а їжі ми не зачіпали, бо боялись отрути. Один каже, що може немає чим стріляти от нас і хочуть потруїти. У мене так замліли ноги, що я встав і пройшовся і кажу своїм що напевне вже нікого немає, всі повтікали. Ми кинулися до вікон і почали шкрябати фарбу. А з Вишнівця Позіховський Женя розбив вікно і виглянув. Та побачив що на дворі нікого немає, тільки всі через вікна заглядали. І промовив до нас що його голова на волі і зад у тюрмі.
За стіною поряд з нами була жіноча камера і ми часто перестукувалися. Вони нам зараз чого ми сидимо. Нам треба виламувати двері і виходити і помагати їм. Але як відкрити. Металічні закриті із зовні на металічну широку швабру. Ми як заживо замуровані. Але ми почули в коридорі шум. Це вже по коридорі ходили наші. Це кременчани на з навколишніх сіл прийшли побратими і ламали металічні замки і визволяли нас. Я пам’ятаю що у нас зривав замок молодий хлопець з Вікнин, але як звати я не запам’ятав. Ми всі кинулись у коридор. Вибили двері до жінок. Іх було там шестеро, молодих. але сильно побитих та покатованих. Я побіг шукати брата. Він був у 14 камері. Двері там були вже відкриті і я побачив його живого. Ми обнялися і побігли шукати своїх.
Ми вийшли на двір, нас було декілька і в мить над нами пронісся совітський літак і почав стріляти по нас. Не по німцях а по живих людях. Ми з братом Взяли одяг, переділись і побачили Білоуса, який сказав, що біжить до дому бо тут треба скоро тікати. Совіти можуть вернутись і постріляти. Ми з братом вирішили йти у ночі і подалися у місто. Добрались до кінця де вже починались ліси. Ми зайшли до хати і там була молода дівчини, яка зрозуміла що ми втікачі із тюрми і сказала щоб ми переділись у неї знову. Вона дала чистий одяг і нагодувала нас. Скоро прийшла її мама і сказала щоб ми не йшли зараз а у ночі під лісом на Горанку Кравчики Гнидава і Раковець. Ще повідомила що є багато енкаведистів і совітів. Ми сховались на сіні і перебули ще одну ніч там і тоді рушили до дому. По дорозі зустрічали своїх, які крадучись добирались до дому. Вони розповідали що багатьох по дорозі енкаведисти постріляли ще при виході із Кременця а у підвалі у тюрмі багато побитих наших, порізаних і катованих.. Швеця Миколи я так і не бачив. Казали що його забрали ще на початку червня у Дубно.
Боляче мені згадувати ці події, але я хочу щоб люди знали, які жорстокі катування зазнали ми за любов до рідного краю, за любов до України, до своєї рідної мови, традицій, нашої історії За нашого Кобзаря, за те що ми українці»
Це спогади. Які тяжко було записати, це спогад людини, яка перебуваючи у Кременецькій катівні 1941 року все пережила і вижила. Ці люди цінували християнську мораль, свою волю і честь українського народу більше власного життя, яке поклали на вівтар Вітчизни.
Але чи згадують їх поіменно. Чи у школах вчителі історії розповідають учням про ті буремні роки, коли їхні односельчани боролись і гинули за Україну. І чи заглиблюються наші краєзнавці, історики і журналісти у наше минуле, щоб докопатись до історичних подій і заповнити чисті сторінки ще ненаписаної історії визвольної боротьби нашого краю.
ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ
