Давно це було. Тяжкі часи були тоді для земель Західної України. Польська шляхта, що їх окупувала, грабувала селян і міщан, знущалась над українцями, нівечила їх культуру і звичаї, нищила церкву, скрізь насаджувала унію.
Козацькі вартові
Вирішили тоді козаки іти війною на шляхту. Став Кривоніс із своїми молодцями коло Замкової гори. Там, у замку, переховувалась шляхта із всіх довколишніх земель. Шість тижнів тривала облога. Ніяк не могли козаки взяти кам'яну фортецю, що височіла на вершині трьохсотметрової стрімкої гори. А шляхта не здавалася, бо мала вдосталь боєприпасів, їжі та свіжої джерельної води.Облога вже знесилювалась, от-от вона мала відійти, і ось в цей час один із козацьких ватажків запропонував пробратися вночі до фортечної стіни над самим урвищем і підірвати її. Там був прихований погріб, а охорона була найслабша, бо нападу з боку урвища шляхта не сподівалась. І став Максим Кривоніс після військової ради шукати добровольців, щоб підірвати мур фортечний. Вийшов він до козаків з непокритою головою, окинув їх своїм поглядом орлиним і сказав: «Потрібно мені, браття, кілька козаків-підривників. Не можу я вам наказувати йти на вірну смерть, але фортецю слід узяти — там вороги нашого народу». Зголосилися на це завдання сім козаків-сміливців і серед них загальний улюбленець — бандурист Остап, чия пісня не раз скрашувала козакам хвилини відпочинку і надихала їх на подвиги перед боєм. У нього із шляхтою були свої рахунки. Йог кохану — карооку красуню Оксану — взяв силою пан до своїх покоїв, поглумився над її честю, і вона втопилася з горя у панському ставу.
І от настав вечір. Притих козацький табір перед штурмом. Одні відпочивали, інші чистили свої шаблі та набивали мушкети. І тут над табором зарокотала бандура. До півночі співав Остап козакам їх улюблені думи та пісні. На ранок попрощався Остап з побратимами і разом з іншими добровольцями рушив до фортеці. Серед ночі страшенний вибух потряс довколишні гори. Частина фортечної стіни з гуркотом обвалилась і забрала із собою козаків. Фортецю було підкорено, шляхту взято в полон, а її майно роздано бідним міщанам та селянам. Але ж загинуло багато сміливців. На ранок козаки, міщани та селяни копали довгими рядами могили на пагорбі над містом, стальні заступи тяжко вгризалися в кам'яний грунт. І пташки не співали, і цвіркуни заклякли тоді. Злипалися від поту козацькі оселедці і робітні чуприни. Ще не скінчили ям копати, а на горб вже рушили довгою линвою босого лові козаки, несучи у відкритих домовинах загиблих. І вітер бавився їх волосся та пишними китайками, а сонце чепурилось до дорогої зброї, заглядало у закриті очі, обціловувало вмиті білі лиця.
Склонилися в журбі корогви над вбитими, як почалася панахида. Скінчилася відправа. Вже сонце сховалося на ніч.
— Не годиться, — сказав Максим, —хоронити героїв у пітьму. Вони билися і загибли за сонце, за світло. Поховаємо вдосвіта. А зараз пом'янімо чарою їх, та й спочиньмо...
Заснуло живе козацтво обіч загиблого. Стомлено спали живі — назавтра в дорогу. Спокійно спали мертві — відходили своє навік. І лиш Максиму-полковнику сон не йде. Тяжко, як згадає, скільки козацтва полягло під замком. А ще тяжче від тої думки, що незнаними зітліють, і ніхто не спімне про їх звитягу. Часу нема. Ще багато листва гуляє в ріднім краю. Сам би витесав хрести побратимам, та такі, щоб на віки-вічні... Полковник забувся у короткому сні… Враз удосвіта закричали вартові, вдарили на сполох. Схоплювались козаки і гуртувалися до бою коло Максима. А де ж мертві? Нема. Як і не було ніколи. І тільки на місці домовин вишикувались кам'яні хрести, прикрившись стелами-щитами. І один з них у формі бандури — хрест кобзаря Остапа. Перехрестились козаки І не дивувалися довго. Сурма кликала в похід. Козаки-запорожці далі рушили — визволяти Вкраїну від ворожої шляхти. А на П'ятницькому цвинтарі залишились стерегти рідну землю від ворогів кам'яні козацькі вартові. В ніч на велику Великодню п'ятницю — кажуть кременецькі старожили — засвічується над цвинтарем дивне сяйво — то встають із могил козаки, щоб подивитися, чи все добре на рідній землі, чи воля ще в кайдани не закута, і лине тоді над землею гучне козацьке «Слава!».
Джерело: History of Ukraine
