Спогади уродженця Кременця про три окупації, війну та перемогу котра насправді була 8 травня.
Ігор Рафаїлович Юхновський – нині по праву вважається одним із моральних стовпів нації. Академік, фізик-теоретик, політичний і громадський діяч, учасник ініціативної групи "Першого грудня", у 2006-2010 роках – директор Українського Інституту національної пам'яті. Українець з великої літери.А ще він – солдат радянської армії, учасник Другої світової війни. І водночас – унікальний свідок одразу трьох окупацій рідної Волині й Тернопільщини – польської, радянської і німецької.
Він – приклад того, що події сімдесятирічної давнини можна тверезо осмислювати навіть її безпосереднім учасниками, без крайнощів у думках та замилуванням радянським минулим.
Тож позиція професора, академіка, Героя України Ігоря Юхновського щодо Дня перемоги і нових традицій його відзначення особливо цікава.
На запитання, коли востаннє вдягались військові медалі, Юхновський буденно відповідає: "Я ніколи не вдягав жодних нагород, хіба коли мені чіпляли. А потім клав до ящика, який вже важить десь двадцять кілограм. Зірка Героя України, така красива – теж там лежить".
Новий символ відзначення Дня перемоги – мак – дев'яносторічний ветеран так само не вдягає: "Хіба якщо хтось начепить. Колись була гвоздика, тепер мак. Я до того спокійний".Спогади Ігоря Юхновського про події 30-40-х років, пов'язані з закінченням Другої Світової війни, та як з часом змінюється ставлення до історичних трагедій минулого і сьогодення.
З ТИМ СВЯТОМ ОСОБЛИВО НЕ НОСИЛИСЯ
"День перемоги я згадую щороку, але якось мимохідь. Після війни з тим святом особливо не носилися. То вже за брежнєвських часів стало модним – коли партизани, які, може, й не так багато зусиль доклали до перемоги, пішли у керівні органи СРСР, і порадили Леоніду Брежнєву зробити 9 травня загальнонародним святом, щоб возвеличити свій внесок у перемогу", – переповідає історичні дані академік.
Юхновський застав на рідній Волині й насильну полонізацію, і арешти НКВС школярів за українські вірші, і розстріли гестапо.
"Пам'ятаю, коли в 1939-му році прийшли перші Совіти, то в польському ліцеї міста Кременець, де я навчався, раптом все стало по-українськи. Тоді магазини були завалені халвою і україномовними шкільними підручниками. Я різко почав дуже добре вчитися, мене потягнула наука. Багато тоді говорили про національну свободу в УРСР. Старшокласники почали писати різні вірші на політичні теми – вони були про Україну… І тут почалися арешти. Кожні пару днів до школи під'їжджала машина, подібна на хлібовоз, когось арештовували. Їх везли в тюрму на Дубенську рогатку – і більше ті діти ніколи не поверталися. На місто найшов жах. Селян почали вивозити на Сибір. Я хоч тоді практично не брав участі в політиці, але це був неймовірний внутрішній удар по психіці", – згадує Юхновський.Радянська влада, залишаючи західну Україну перед наступом гітлерівської армії, у червні 1941 року розстріляла в тюрмах понад двадцять тисяч в'язнів, основу яких складали "політичні".
За три дні від початку наступу Німеччини на СРСР німецькі війська вже були в Кременці.
Відкрили тюрму на Дубенській рогатці, і місцевий люд ужахнувся: "Уявіть, у великій кімнаті десь на півметра від землі лежали навалом замучені дитячі тіла".
"Кого я більше ненавидів – німців чи Радянський Союз? Я ненавидів ту злу силу, яка була і за СРСР, і під час німецької окупації", – каже Юхновський.
Переживши репресії НКВС, у червні 41-року кременчани зустрічали німців заквітчаною брамою з написом "Хай живе непереможна німецька армія".
Люди повірили, що хоч тепер настане свобода. Було дозволено співати українські пісні, на будинки вішати синьо-жовті прапори."Коли я прикріплював жовто-блакитний прапор, мені аж мороз йшов по обличчю", – до деталей пам'ятає той момент Юхновський.Однак за місяць прийшло гестапо. За перші ж дні наведення "ладу" було розстріляно сім'ю українських лікарів, директора банку та інших представників місцевої інтелігенції.
Регулярні розстріли стали невід'ємною частиною життя під німецькою окупацією. Водночас місцеве населення вивозили на роботу в Німеччину.
З місцевих зорганізувалася локальна "партизанка". Причому існувало як підпілля червоних партизанів, так і українських повстанців – які воювали ще й між собою.
Після звільнення Кременця від німецької армії у 1944 році дев'ятнадцятирічний Юхновський пішов добровольцем на фронт у складі інженерно-саперних військ радянської армії. Як мінер брав участь у знаменитому Бродівському котлі.Капітуляцію Німеччини Юхновський зустрів у польському містечку Каменц: "На квартирі, де я мешкав, раптом вночі чую неймовірні викрики, крики "Ура!" І я збагнув, що війна закінчилася. Я мав ручний кулемет, виставив його у вікно і всю тарілку у повітря розстріляв. Далі побіг на головну площу того містечка. Ви навіть не уявляєте собі радості людей. Там вже не було командира чи солдата – усі обнімалися, цілувалися, скакали. Ця війна була жахлива і трудна, як було не радіти її закінченню?.."
У 1945 році не тішитися перемозі було неможливим, переконаний Юхновський. І наводить моторошні із сучасної точки зору, але досить промовисті епізоди:
"Коли наша частина стояла у Кракові, у той час почали формуватися пересилки додому. І мої товариші зі Східної України отримували листи від родини, де писали, що нічого, що білизна німця буде в крові, ти її надішли все-одно, ми відперемо, бо нема чим тіло накрити… Війна довела людей до страшної бідності. Пам'ятаю, як повернувся у Кременець: у всіх одна думка – хай би що, аби тільки війни не було…"
КАПІТУЛЯЦІЇ БУЛО ДВІ – ОДНА СПРАВЖНЯ, ДРУГА НА ВИМОГУ
Натоміть веселитися та гучно святкувати зараз він вважає недоречним."Так, Україна – серед держав-переможців у Другій світовій війні. 1-й, 2-й, 3-й ,4-й фронт відіграли основну роль у перемозі над нацистською Німеччиною. У тих фронтах 60% було українців. Третина радянської армії були українці. Але кількість жертв, які понесла тоді Україна, – неймовірна. До війни населення України нараховувало 42 мільйони осіб, після закінчення – 27 мільйонів. Тому особливо нема чому радіти. Ми повинні піти в церкви, помолитися за тих, хто загинув. Це день пам'яті і день скорботи".
Чи треба акцентуватись на календарній даті і відзначати перемогу 9-го травня?
Сам Юхновський добре пам'ятає, що розстріляв кулемет з радості увечері саме 8-го травня:
"Але тоді капітуляція Німеччини була прийнята без участі Радянського Союзу. Я не можу зрозуміти, чому тоді американський головнокомандувач Дуайт Ейзенхауер не закликав командування СРСР, втрати якого перевищували втрати американців, англійців, французів разом узятих. Але оскільки маршала Жукова на той час американці дуже поважали як керівника – вони погодилися прислати своїх представників, щоб німецький генерал Кейтель ще раз капітулював у присутності маршала Жукова і представників союзних держав. Так що капітуляції було дві – одна справжня, друга на вимогу".
Коли саме відзначати День перемоги, Юхновський вважає особистою справою кожного.
"Ті, хто був на війні, і має повні груди медалей – вони вже дуже старі люди. Дайте їм святий спокій, хай собі святкують 9-го травня. Чи ви будете тим старим тим людям казати, що перестаньте нам диктувати свої традиції?! Хай собі доживають з тими своїми звичками. Бо, повірте, ці звички вже ні на що не впливають", – переконаний колишній директор Інститут національної пам'яті.
Ігор Юхновський певен, що молоде покоління 9-те травня поступово взагалі забуде:
"Як свого часу забулися дати та події Першої світової війни. Найбільше людину змінює час. На фоні нинішньої війни на Донбасі, про Другу світову згадуватимуть все рідше. Часи, пов'язанні з нею, – ідуть у глибоку пам'ять".
