Я давно стежу за дописами Ірини Дан-Коен про історію Кременця. Сторінка Kremenez Umland bis 1939 у Фейсбуці наповнена довоєнними фотографіями міста, історіями його мешканців та атмосферою мультинаціонального простору.Нині пані Ірина мешкає у Берліні, коли випадає нагода, навідується до Кременця, де мешкають її батьки. Це місто вона називає столицею свого дитинства.
— Кременець став особливим місцем в моєму житті. Невідомо, де закінчується історія однієї країни, а починається іншої. Тепер тлом у моєму житті став Берлін, а Кременець — у моєму серці, — розповідає пані Ірина. — Я мала велике щастя зростати в оточенні дідусів і бабусь, корінних кременчан. Вони були моїми першими ідеальними знавцями історії міста та околиць, націй та релігій, багатокультурної атмосфери, що панувала на території Західної України загалом і Волині зокрема до Другої світової війни. Згодом це стало для мене імпульсом згрупувати мої надбання усних переказів у групі Kremenez Umland bis 1939. Це розповіді про людей різних культур і мов, про їх перекручені долі, про раптові повороти подій, які незворотньо змінювали обличчя Кременця. Це історії про місто, де православні здійснювали паломництва до святих джерел, де співали свої пісні хасиди, католики поспішали до костелів. Кременець — місто, де відбувалися чудеса й магічні сили скрізь, де життя було насичене святістю і метафізикою.
— У ньому була сконцентрована захоплююча й унікальна (тепер втрачена назавжди) культура, де сусіди молилися в різних храмах, говорили різними мовами, виконували свою специфічну щоденну працю, одягались по-різному. І все ж співіснували. Розповідаючи про місто тих часів, хочу, аби молоде покоління побачило повноту багатонаціонального мальовничого Кременця, аби краще розуміти сьогодення, віднайти душу та занурити серце в пошуки джерел своєї національної ідентичності, адже без минулого немає майбутнього!
Кременець — місто з дуже насиченим минулим. Як музикантку пані Ірину цікавить музична фольклористика євреїв Східної Європи, які використовували ідиш (до речі, ця мова близька до німецької, п’ятнадцять відсотків лексики у ній — слов’янська, використовують для неї гебрейський алфавіт).
— Приємною несподіванкою було віднайти пісню про Кременець, написану ідишем Мордехаєм Кацом із Буенос-Айреса.
Серед зелених Волинських гір моє місто!
Для тих, хто тут народився, ти найкраще.
Ми сумуємо, ваша пам’ять завжди буде сяяти яскраво.
Ох, Кременецю, ох, дороге рідне містечко,
Така благодать пронизує тебе.
О Кременецю, завжди любив я
Наш старовинний дім,
Де не був би я, ти супроводжуєш мене.
Зелені пагорби увінчують тебе,
Ліси прикрашають тебе, кришталеві джерела —
Твої дорогі краєвиди.
О Кременецю, моє материнське місто.
Вороги скупали тебе у крові,
Ваші душі в чотирьох стінах дому.
Вся ця кров… із тим не змиритись —
Це присягнув я. Я пам’ятаю ніч…
В неспокої нічному — крадіжки, терор і хаос.
Мій дім розграбований на світанку
Три, шість і навіть сім разів…
— Для мене найдорожчі родинні пам’ятки. Серед них — лист, якому 102 роки. Його написав мій прадід, службовець 42-го Якутського полку, з відрядження у Москві до прабабці в рідний Кременець. Він пише, аби вона пошила теплі черевички із сукна для їхнього синочка Бориса. Той, до речі, став пілотом, першим у післявоєнній Польщі отримав «Золоту відзнаку з трьома діамантам» — найвищу відзнаку планеристів, він також був інженером авіадвигунів.
