Минуло 130 років з часу народження видатного вченого з Тернопільщини Олександра Неприцького -Грановського.
Цікавими фактами із життя цього – вченого, поета, українського державника Олександра Неприцького-Грановського поділився із ТЕРЕНом Василь Шендеровський, провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, дійсний член НТШ. Окрім цього, Василь Андрійович – невтомний дослідник забутих імен українців, знаних у світі, але не завжди – в Україні.
Як селянський син, я любив свій народ та свою Батьківщину, і я хотів їм служити своїми силами, щоб здобути їм таку саму волю, якою я тут користуюся, на цій благословенній землі Вашингтона. Ми не можемо забути за свій народ, з якого ми всі вийшли… — говорив Олександр Грановський на схилі свого віку, – каже Василь Шендеровський.
Так глибоко перейматися долею Землі, цим живим організмом, як твердив учений, могла хіба що людина, яка почувала свою кревну спорідненість з нею, – розповідає Василь Андрійович.
Цікавим був його родовід. Рід Неприцьких-Грановських має глибоке коріння. Батько Анастасій, з діда-прадіда хлібороб, був ще й сільським ковалем. Мати, Емілія Сіхневич, походила з родини польських колоністів на Волині. Отож, в сім’ї Неприцьких-Грановських першою дитиною був Олександр, який народився 4 листопада (за новим стилем) 1887 року.
Взагалі, в сім’ї було п’ятеро дітей. Діти Грановських дістали добре родинне виховання і пізніше Олександр писав, згадуючи це, в листі до своїх братів: «Наш Батько був геній на всі часи, він був пророком та апостолом, хоч був лише собі добрий коваль, а опісля з волі народу став старшиною нашої великої, як на ті часи, волості. Його люди теж любили, бо він віддано служив громадським інтересам народу. Наша мама теж щиро доглядала за нами, і ми всі діти росли в добре спаяній родині, з любов’ю і пошаною один до одного». Жила родина в самому центрі села Великі Бережці, що на Кременеччині. Це напрочуд мальовничий край. Рідна природа формувала характер, любов до життя. Згодом у спогадах Олександр напише: «Будьте вдячні за життя, з пошаною до вічних сил природи та з подякою Всевишньому за його творчість усього всесвіту, безчисленних зір, Сонця, неба і Землі».
Після закінчення церковнопарафіяльної школи у рідних Бережцях, 1901 року хлопець продовжив навчання в Білокриниці, в середній сільськогосподарській школі. Тут він кинувся у вир молодіжного революційного руху, культурного життя, тут зрозумів, як нелегко пробиватися українській культурі крізь морок імперської реакції. У ці роки формується національне самоусвідомлення юнака. Олександр знайомиться з Міхновським, а 1907 року — з Лесею Українкою і її майбутнім чоловіком Климентом Квіткою, котрі завітали на відпочинок до Великих Бережець. Можливо, завдяки цьому знайомству з’явився перший вірш Грановського у київському часописі «Рідний край», який редагувала Лесина мама Олена Пчілка.
Це укріпило юнака на думці їхати до Києва на навчання. 1908 року він одержав атестат зрілості й приїхав до Києва. Студіював економіку, історію, літературу, мистецтво. А ще більше його захопило культурне життя Києва. Він близько знайомиться з українськими діячами: Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою, Олександром Олесем, Борисом Грінченком, Іваном Фещенком-Чопівським, Микитою Шаповалом…
Наслідком активної співпраці в журналі «Українська хата», активізації боротьби за ідею українського визволення стало те, що Грановський потрапляє під пильний нагляд російської жандармерії. Почались арешти української інтелігенції. Побоюючись арешту і заслання в Сибір, Грановський приймає рішення нелегально перейти кордон. Прихопивши із собою «Кобзаря», повне зібрання часопису «Українська хата», кілька своїх поетичних збірок, два вишиті рушники, вишиту сорочку, він вирушив за кордон. І ось 26 березня 1913 року Олександр Грановський ступив на американський континент.
Думав, що поїде до США ненадовго, на деякий час, щоб перебути лихоліття, але залишився там назавжди. Було подолано неймовірні труднощі, ким тільки не доводилося працювати під час канікул, щоб мати гроші на харч, а згодом на науку, одяг, книжки. Закінчив коледж, працював учителем біології і врешті-решт вирішив присвятити себе захисту нашої природи. Він долає один за одним щаблі наукових вершин і 1925 року стає доктором філософії в галузі біологічних наук. 1930 року Грановського запрошують на посаду професора ентомології і економічної зоології до найбільшого в США Міннесотського університету. Він оселяється з родиною в м. Сент-Поул – столиці штату Міннесота.
У 1928 році, маючи 41 рік, Олександр Грановський одружився з американкою англійського походження Іреною Торп. Було у них четверо дітей, 14 онуків. Одні з дітей пішли, як кажуть, в бізнес, а інші – в науку, наприклад, Теодор став доктором біологічних наук.
Про культурно-громадську роботу Олександра Грановського можна писати багато. Іноді дивуєшся, як багато він працював: організовував, керував. Все життя учений щиро вболівав за долю України, опікувався тисячами втікачів з радянського «раю».
Ще 1930-го року його обрали головою Центральної Управи Організації Державного Відродження України (ОДВУ). У 1945 році він був делегований у складі американських українців до Сан-Франциско на установчу конференцію Організації Об’єднаних Націй, двічі був делегований в ЮНЕСКО, був обраний до Політичної Ради Українського Конгресового Комітету Америки…
А ще була участь у церковному житті українців Америки, громадсько-політична діяльність… Його праці, нотатки про долю України варті особливої уваги. Першочерговим завданням в українських справах, – вважав Олександр Грановський, – є визволення України від московського імперіалізму і створення своєї незалежної «національної держави». За два місяці до смерті, 1976 року, в листі до брата Сергія він писав: «Якби так Україна нині була вільною державою, вона відігравала б велику роль в світі, і з нею світ би числився та до неї прислухався. Це була б Нова Америка в Європі. Я вірю, що такі мрії ще здійсняться, хоч може не за наших часів. Але чуда відбуваються. Я вірю в поступ людини…».
У резолюцію 17-го з’їзду ОДВУ Олександр Грановський власноруч записує: «Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні сталого спокою, ні економічного добробуту в цілім світі. Без розподілу Російської імперії на вільні держави Росія завжди буде загрозою вільним державам світу».
Схожі думки висловлював свого часу інший великий українець, уродженець Тернопільщини Іван Пулюй у своїй праці «Україна і її міжнародне політичне значення в Європі», 1915 рік.
Олександр Грановський залишив нащадкам і свою літературну спадщину. Це три книжки поезій, кілька оповідань, нарисів, інших прозових творів. Він був літературним критиком, публіцистом, написав чимало розвідок про літературу, про культурне надбання українського народу. Прочитаймо його вірша «Хрест Волі», написаного 31 липня 1966 року під час підготовки до святкування сторіччя Канади.
Нетесаний хрест із осики,
Під сльози і скрики,
Побожно поставили люди
Із вірою в грудях.
Хрест Волі
Поставили в полі.
У вірі святій, молитовній,
В надії теж повній,
В дні скрути
Не можуть забути
Стару Теребовлю,
Й з любов’ю
Поставили хрест на горбочку,
Мов в ріднім куточку.
Хрест Волі
Поставили в полі.
Не прапор державний,
Його в них не було,
В степ дикий встромили всеправно.
Лиш мову їх, пісню почуло
Довкілля
І дикеє зілля…
Поставили хрест
Із осики
Високий, великий, —
Хрест Волі
Поставили в палі!
Помер славетний наш земляк Олександр Грановський 4 листопада (у день свого народження) 1976 року, коли йому виповнилося 89 літ.
«Правдою є те, що я щиро любив свій народ і свою Батьківщину, мою Україну. Як міг, я старався працювати і боронити честь українського народу і славу України. Це був мій обов’язок. Пам’ятайте про це нині, коли є так багато праці, великої праці для здобуття волі своєму народові та національної суверенності України», – таким був його заповіт нащадкам.
Відомий краєзнавець з Тернопільщини, нині вже покійний Гаврило Чернихівський, який найповніше дослідив життя і діяльність вченого, у післяслові до своєї книги писав: «Олександр Грановський – особистість непересічна. …Це була Людина з великої літери, високого громадянського обов’язку, повна сил та енергії, віддана науці, віддана українській справі… Він нині потрібен Україні, як ніколи. У нього ми маємо вчитися, як жити і боротись за утвердження Української державності, як шанувати свою минувшину, свою історію, її діячів, як оберігати українську національну культуру, українську мову». Справедливі слова! – резюмує доктор фізико-математичних наук, професор, дійсний член НТШ Василь Шендеровський.
Сарматський Орест Терен
