Робітники кинулися відкопувати його, але врятувати, на жаль, не змогли — задихнувся без повітря.
Минає сорок днів від трагічної смерті 37-річного учасника АТО Тараса Шегери із Катеринівки, що на Кременеччині. Повернувшись із війни, він намагався знайти себе у мирному житті — погоджувався на різні підробітки, аби лише не сидіти в чотирьох стінах, дбав про свою дружину Ольгу. Ніби й усе було гаразд, але останнім часом часто повторював: «Недовго мені зосталося…» Пані Ольга досі не може до кінця збагнути, чому таке передчуття було в чоловіка. Нещастя трапилося 2 вересня: під час копання рову на погреб в одного із господарів села Цеценівка Шумського району на Тараса обвалився ґрунт… Робітники кинулися відкопувати його, але врятувати, на жаль, не змогли — задихнувся без повітря. Побратими та односельці провели його в останню путь як Героя України, Героєм він і залишиться в їхній пам’яті. Родом Тарас із Києва, та близько десяти останніх років мешкав у Катеринівці.
— Важко без чоловіка, він був моєю опорою. Разом ми прожили 13 років, — зітхає пані Ольга. — У труну поклала йому чотири медалі за участь в АТО, собі лише «книжечки» від них залишила на пам’ять. На Сході України воював з січня 2015-го до березня 2016-го. Поки житиму, не забуду, як йому вручили повістку. Того дня я пекла хліб, взяла в руки буханець і понесла мамі. Дорогою мене перестріли представники сільради. «Тарас удома?» — запитала голова. «Є…» — відповіла я, а в серці тьохнуло. Вернулася з ними додому. Вручили вони чоловікові повістку. Тарас зблід, але не відмовлявся. Вранці поїхав до військкомату. Так я його випровадили на війну. Пройшов навчання в Яворові й поїхав на Донбас. Був сапером у 93-ій механізованій бригаді. Не знаю достеменно, куди їх перекидали по лінії фронту. Казав, що був у Водяному, Авдіївці, в Донецькому аеропорту. Він мало мені розповідав про війну. Надивлюся новин — плачу… Телефоную до нього — поза зоною. Потім він нарешті набере, скаже два-три слова і прощається. «Не дивися новин, бо знаю, яке у тебе серце!» — наказував. Тарас більше розповідав кумові, який теж пішов добровольцем на війну, шваґрові, а мені — зась. «Бусько, навіщо тобі та війна?!» — запитував мене. Він мене не кликав на ймення, я для нього була Буська. Ніхто не чув, щоб він мене ображав. Бувало, посперечаємось, бо іноді випивав, але зла не тримали одне на одного. До АТО менше пив, а коли повернувся, міг запити. Нелегко було йому відновитися, а він ще й такий, що тримав усе в собі… Колись, як померла його мати, то він під час похорону навіть сльози не зронив, а прийшов із цвинтаря, зачинився в льоху і ридав…
Познайомилася пані Ольга з Тарасом у Києві, разом працювали в трамвайному депо. Там трудилася малярем і мати Тараса, там вона й трагічно загинула — впала в яму для ремонту авто, а зверху на неї звалилося відро з фарбою… Десять днів була в комі, так і померла, не прийшовши до тями.
— До Києва я їздила на роботу, там зустріла Тараса. Вони з мамою запрошували мене до себе в село, так я припала їм до душі, — ділиться особистим пані Ольга. — Тарас був дуже простий і добрий. Після смерті мами вирішив продати квартиру і переїхати до Катеринівки. У нього в житті тоді була якась криза. Купив у Катеринівці хату, так ми й господарювали. Тарас ходив на різні роботи: допомагав катеринівським людям копати картоплю, буряки, на будівництвах підробляв, наймався і в сусідні села, їздив до Кременця, до Рогатина на Івано-Франківщину. До Цеценівки поїхав утретє. Того дня вони мали зробити підмурівок для погреба, копали рови. Перед 7-ою ранку він зателефонував до мене, я казала, що зле себе почуваю. «Одужуй, а я — до праці», — сказав і більше я його голосу не чула. Із Тарасом там працював наш сусід, він і розповів, як усе сталося. Мій чоловік був у рові, хотів вилазити, а замість нього мали спуститись інший робітник та господар. Та раптом — «гах» — і на Тараса обвалився ґрунт… Чоловіки взялися копати посередині рову, де його бачили, а він був у кінці… Не встигли дістати живим. Ґрунт був влежаний, важкий, його придавило… Таке коротке у нього життя… Незадовго до смерті він часто повторював, що йому залишилося недовго. Колись ворожка щось йому сказала… Він не розказував, що саме. Від народження у нього була одна неробоча нирка, мати возила його по лікарнях, але не дозволила оперувати. Перед трагедією мені снилося, що я у весільному вбранні, а Тарас іде кудись у чорній сорочці. Думала, щось зі мною станеться, а втратила чоловіка… Торік ми поховали наше дитя — померло ще в лоні. Тарас саме був в АТО, а я сама поралася вдома — доїла корову, носила воду, збирала врожай на городі. Здала аналізи, а наступного дня мене викликали до лікарні, щоб… викликати пологи. Це була єдина наша дитинка…
Нема Тараса — плачу… Він стояв за мною горою, а я відстоювала його. Тарас не ліз у бійки, бувало, хтось у компанії зачепить його, то він просить: «Буся, піди розберися!» А Буся зігне голову та й іде. «Навіщо лізеш до Тараса?!» — запитую грізно. Я така — будь-кого на місце поставлю. Та, якою б не була сильною, важко пережити втрату…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
