Про цього священика часом можна почути, мовляв, це ще питання, де він більше буває: на своїх парафіях на півночі Тернопілля чи на сході України, у зоні АТО. Не помилюся, якщо скажу, що протоієрей Андрій Любунь – настоятель парафій Вознесіння Господнього у Великій Іловиці на Шумщині та святого великомученика Димитрія Солунського у Лішні Кременецького району – завжди перебуває на передовій.
На Донбасі він допомагає українським бійцям, які боронять Батьківщину від російського агресора і його поплічників, а тут, у невеличких селах, що заховалися у шумських лісах, веде боротьбу за Українську Церкву.
Тож насамперед запитала отця, де йому легше воювати.
– На війні як на війні, – відповів з усміхом. – Всюди по-своєму тяжко. Але, як каже Святійший Патріарх Філарет, з нами Бог, з нами правда і з Господньою допомогою ми переможемо. За словами одного святого, дияволу гірше, бо він сам, а нам легше — з нами Бог. Щодо Іловиці, то коли прийшов туди 15 років тому, у тій стороні взагалі не було Української Церкви. Парадокс: патріотичний край, стільки років велася визвольна боротьба, аж до 60-х років переховувалися упівці у лісах. І попри те – засилля Московського патріархату. Але ми живемо у переломний період. Час усе розставить на свої місця. Нині кожен має визначитися з ким він: зі своїм народом і українською державою чи далі буде рабом і робити те, що скажуть з Москви.
В Іловиці нині міжконфесійних протистоянь, як було раніше, нема. Буквально п’ять років тому, в часи Януковича, були великі преференції для Московського патріархату. Так, у той час голова ОДА дозволив приватизувати храм УПЦ МП в Малій Іловиці. Тоді нам не давали землю під монастир – викликали спецзагін «Беркут», було велике протистояння, погрози. Тепер відкритих конфліктів нема. Проте є зовсім інше: хитрість, брехня, яка, зрештою, постійно була у московській церкві. Вони зараз працюють над тим, щоб приватизувати землю, хитрістю це роблять, за ними часто досі влада, за ними – величезні гроші і зовсім інші, ніж кілька років тому методи. Тепер не модно виносити протистояння на показ, бо їм це невигідно. Розуміють, у якому становищі перебувають.
Отець Андрій зазначає, що часто так звана толерантність нинішньої місцевої влади грає на руку ворогам України. Наводить приклад. У селі, де він є настоятелем парафії УПЦ Київського патріархату, директорка школи – яра прихильниця Московського патріархату, і вчителі ходять до московської церкви не через переконання, а тому, що бояться втратити роботу.
У Лішні на Кременеччині школи нема, село невеличке. Але саме там громада першою в районі чотири роки тому перейшла під юрисдикцію Української православної Церкви Київського Патріархату з Московського. Саме в Лішні, неподалік джерела Святої Праведної Анни, цього року 7 серпня освятили каплицю-пантеон Героїв АТО – рукотворний пам’ятник загиблим на Донбасі українським воїнам.
Того дня будівничий каплиці-пантеону прот. Андрій Любунь подякував усім, хто цього дня прибув у Лішню, а особливо – рідним загиблих Героїв за те, що вони віддали Богові найдорожче – своїх дітей, чоловіків, і завдяки цій пожертві, цьому подвигу ми можемо молитися і прославляти Бога на мирній землі. Отець Андрій висловив подяку всім, хто долучився до будівництва каплиці-пантеону, впорядкування території, хто допомагав коштами чи власною працею. Він підкреслив, що каплиця була збудована виключно за пожертви людей, без залучення державних ресурсів.
– Я постійний «будівельник», – каже отець Андрій. – Як почав своє священиче життя з будови, так і досі. Висвячувався в Донецьку у 1997 році. Через сімейні обставини повернувся на батьківщину. Потім мене направили в Цюрупинськ Херсонської області, де почали будівництво церкви, а паралельно – у Скадовський район, де взагалі на той час не було українських парафій.
Священик жартує, що не вистачить часу, аби переповісти про той період. Як жив на балконі, не мав ні зарплати, ні засобів до існування. Як 80-річна бабуся Мотря, господиня помешкання, котра все життя молилася у московській церкві, була його першою парафіянкою. Як в аеропорту взяв кімнатку 2 на 2, зробив з неї каплицю, де відправляв служби. Згодом ходив по місту, вишукував людей – переважно переселенців із Західної України, і потрохи збільшував парафію. Як служив біля пам’ятника Шевченку – паску перший раз там освячував. То був 1998 рік…
– Після закінчення семінарії, накачаний знаннями, кожен думає, що він світ наверне. Принаймні, ми такими були. Потім життя змінило – аби себе спасти… Згодом уже розумієш, що таке система і як важко з нею боротися, – зазначає отець Андрій.
Тоді допомогло наближення виборів президента, коли Кучма йшов на другий термін, пригадує священик. Аби не програти комуністу Симоненкові, він робив ставку на Західну Україну. Почалося відродження мови, культури, церкви.
– Нам у Скадовську навіть півгектара землі на березі моря дали, – розповідає о. Андрій. – Хоча, звичайно, потрудитися дуже добре довелося. Крім того, й погрожували… Але тепер у Скадовську, Лазурному є українські громади, священики служать – видно сліди моєї діяльності.
На думку священика, війна за душі українців була і є. Тепер вона переросла у збройний конфлікт, а раніше була на рівні пропаганди: втовкмачували людям про єдиний народ і єдину церкву.
– Виходить парадокс: я, український священик, можу рік посеред села стояти на колінах, молитися, взивати до Бога, бути ідеалом священнослужителя, але все одно для прихильників «руського міра» буду неканонічним і неблагодатним. А батюшка може п’яний по селу лазити – вони все одно підуть до нього в церкву, бо він «каноніческій». У московській церкві досі панує культ священика: що батюшка сказав – те й робимо. Це як колгосп у радянські часи: голова сказав – і всі виконували, не думаючи, треба чи ні. Бо нащо своєю головою думати, якщо за нас начальство краще знає і поганого не порадить. Насправді ж людьми маніпулюють: «Нам батюшка блогословіл», – і пішки всі гуськом у прірву. Доходить до абсурду. От кажуть у Почаєві, що коли Лавру захоплять бандерівці, то вона піднесеться на небо. То тепер біля Лаври хати скуповують – аби спастись…
Отець Андрій вважає, що хоч на сході явна війна, але там простіше, бо знаєш, де свої, а де вороги. І якщо побратим не підставить плече, то всі загинуть. Тут незрозуміло, хто за кого – кожен тягне ковдру на себе. Священик, котрий за три роки російської агресії десятки разів бував на сході України і як капелан, і як волонтер, переконаний, що визвольна війна почнеться саме зі сходу. Там гинуть ті, хто виріс уже при незалежній Україні, і більшість – родом зі східних областей. Там, у Сєверодонецьку, Дніпропетровську, Кропивницькому, інші великих і малих містах, дуже сильний волонтерський рух, патріотичні настрої.
– Ми не раз бували у Світличному Луганської області, що розташоване у так званій сірій зоні, практично на лінії фронту, – розповідає. – Так ось: у селищі працює українська школа. Там більше патріотизму, ніж будь-де у нас. А тут на кожному кроці рудименти совка. Якось зі своїми гостями – хлопцями, які пройшли АТО, завітав до школи у Смизі на Рівненщині. То до нас директор зверталася «таваріщі»…
З багатьма бійцями, котрі захищають Україну на східних рубежах, отець Андрій підтримує зв’язок. Хлопці приїжджають у гості, телефонують, просячи поради чи допомоги.
– Вони передають замовлення – я шукаю кошти, потрібні речі, передаю їх на передову. Не афішую це, бо люди, котрі мені довіряють, знають, що це піде за адресою, – пояснює священик. – Нині волонтерська ріка зміліла до потічка: люди збідніли, та й держава про бійців дбає тепер значно краще, ніж два чи три роки тому. Але все одно на передову треба їхати і хлопців підтримувати, бо нема в них часу під час обстрілу кашу варити.
– Кажуть, на війні кожен у Бога увірує. А ось нещодавно ЗМІ повідомляли, що в Маріуполі бійці полку «Азов» встановили статую Перуна, будуть біля неї освячувати зброю…
– Язичників на фронті багато, особливо у добровольчих батальйонах. Є їхні капелани, хоча все-таки масовим явищем назвати не можна, як і стверджувати, що це шкодить християнству. І перебування священиків різних віросповідань поряд на передовій не є причиною для конфлікту. Колись я приїхав на базу, де стояла еліта українських військ. Зустрів одного чеченця, котрий казав: «Нам в окопі не заважатиме те, що я буду читати Коран, а ти Святе Письмо». Через два роки ми везли з Донбасу «200-х» хлопців, було прощання на Майдані у Києві. І за Божим провидінням так сталося, що мусульманський священнослужитель зайшов з одного боку труни, а я – з другого. І нічого нам не заважало молитися, бо в нас була спільна біда, спільна втрата.
Аби ті страшні втрати не були даремними і через роки й десятиліття не згасала пам’ять про синів і дочок України, які ціною власного життя відстояли її цілісність, суверенітет і мирне небо для нинішнього і прийдешніх поколінь, і постала каплиця-пантеон у Лішні. Будівля має десять метрів у діаметрі, по периметру у ній розміщено гранітні плити з іменами загиблих на Донбасі бійців зі всіх областей України. За задумом, довкола неї на біг-бордах будуть фото героїв з розповідями про них. На цьому місці має діяти дитячий табір, щоби, як сказав прот. Андрій Любунь, «діти бачили цей подвиг, пам’ятали свою історію, не забували тих героїв, і всі ми могли тут у своїх молитвах згадувати їх, щоби Господь прийняв їх у Царстві небеснім».
Віра Касіян Погляд
