Історія побудови православних храмів на території старовинної Волині містить багато незвичайних подій та фактів, що прикриваються або замовчуються деким переважно з кон’юнктурних питань.
Авторство мозаїчного розпису побудованого на території Почаївської лаври у 1906 -1911 роках Троїцького собору у багаточисельних описах лаврської архітектури взагалі не згадується, хоча розпис був зроблений одним з найвидатніших художників ХХ сторіччя.
Так, Володимир-Волинський собор Успіння Пресвятої Богородиці, відбудований з руїн у кінці 19 сторіччя у візантийському стилі, непритаманному храмовій архітектурі Волині, видається за пам’ятку старовини 12 сторіччя.
Але розповімо послідовно.
Ще на початку 20-го сторіччя волинський архиєпіскоп Антоній (Храповицький) мав намір надати Почаївській Лаврі, основні архітектурні споруди якої були у стилі українського бароко, вигляд звичайного православного монастиря.
Для цього, для заповнення відсутніх архітектурних залишків древнього періоду історії монастиря, було вирішено спорудити ніби старовинний собор домонгольського періоду. У 1905 році молодому тридцятидворічному архітектору Олексію Щусєву був замовлений проект зі зразком у вигляді Троїцького собору московської Троїце-Сергієвої Лаври.
Але архітектор Щусєв під виглядом «древнього собору» з «довгою історією» розробив храм у стилі «модерн» без якогось копіювання прототипу. Зовнішньо храм виглядає як «новгородсько-псковський» з масою перебудов і добудов. Ніби пізніше з’явилися притвор, конфорси ти чотирискатна покрівля.
Собор вийшов монументальний і одночасно декоративний, причому з наміром створювати казковий дух театральною афектацією. У цьому висловилася своєрідність почерка Щусєва, де у простому, фактично кубічному обсязі з плоскими стінами він у надлишку ставить «відбитки минулих віків» – цілі строки цегляних орнаментів, рельєфні хрести, багаточисельні штучні нерівності кладки. «Останнім» доповненням можна вважати портали храму з мозаїчними панно.
Щусев наполягав перед монастирськими замовниками, щоб монументальні розписи та мозаїки були створені його другом ще з Академії мистецтв художником Миколою Реріхом, але Реріху вдалося зробити ескізи лише для південного порталу. Мозаїка «Спас Нерукотворний та Князі Святі» робилася за цими ескізами протягом 1910-1912 років петербурзьким художником мозаїки В.А.Фроловим і працівниками його майстерні.
Цей твір цікавий символізмом просторового рішення. Тема врат, входу з реального простору в ідеальний, містичний, характерна для творчості Реріха взагалі. У мозаїці Троїцього собору вона стає головною.
Від головної алеї Лаври до південного порталу Троїцького собору ідуть широкі сходи. Живописець разом з архітектором визначили положення персонажів мозаїки таким чином, що починаючи повільний підйом по широких сходах, паломник бачить Святих Князів, які чекають на нього на верхівці сходів і вітають як посередники перед Богом у врат церкви.
У верхній частині ми бачимо Спаса Нерукотворного на фоні Небесного Ієрусаліму. Згідно з православним переказом, Нерукотворний образ був відображений для едеського царя Авгаря. Надісланий царем художник не зміг відобразити лик Христа. Тоді Христос вмив обличчя і витер його убрусом-платом, на якому залишився вигляд його обличчя. Зображення було розміщено у ніші над міськими вратами Едеси.
Образ Спаса Нерукотворного написаний строго канонічно. Очі його спрямовані в далину і дивляться на світ, ніби нагадуючи про велику хресну муку, здійснену заради спокутування гріха людського. Вся блакить світу горішнього зосередилася у його очах. Виснажений лик з підкресленою «висохлістю» щік ніби дивиться з того далеку, де вже немає людських страждань, але є розуміння тяжкості земної юдолі.
У ньому одному, здається, зосередився жертовний шлях і біль кожного з князів, які зображені у допортретній персоніфікації, прийнятій у мистецтві середньовічної Русі. Традиційними образотворчими засобами художник створив образи князів, які жили і у народній пам’яті, і у церковній історіографії. Згідно з іконописними традиціями, Реріх на передньому плані розміщує пейзажне обрамлення – зелені схили та град білокам’яний. За ними, на фоні синього неба стоять Святі Князі двома симетричними групами, зліва і справа, по п’ять чоловік. За ними з кожної сторони видно ще по десять німбів.
Почаївська мозаїка дивно красива своїми благородними рожево-помаранчевими, світло-вишневими, зеленими і сірими тонами. Синіх і рожевих відтінків тут не менше семи, сірих і золотих – не менше п’яти. Все це дозволяє в наборах смальти створювати мальовниче відчуття багатства тону.
Мозаїка Реріха – рідкісний у ХХ сторіччі приклад синтезу мистецтв. Новою якістю у порівнянні з середньовічними традиціями стало винесення мозаїчного оздоблення назовні, що створило своєрідний зовнішній іконостас. Подібний підхід характерний для архітектури модерну в цілому.
Однак на офіційному сайті Почаївської Лаври немає згадування про те, що автором мозаїки «Спас Нерукотворний та Князі Святі» є Микола Реріх. Як і згадування, що на цю роботу митця благословив Київський митрополит Флавіан. До речі, батько Миколи Реріха, був засновником першої у світі Громади пам’яті Т.Г.Шевченка і ініціатором створення у Києві музею, присвяченого видатному українському поету.
Немає згадування про авторство мистецьких робіт Реріха в офіційних сайтах РПЦ і щодо храмів у Пермі, Пскові, Шліссербурзі та інших.
Недивлячись на духовність створених образів, в останні десятиріччя російська православна церква дуже вороже налаштована проти всього, що пов’язано з іменем Реріхів. У церковних колах склалося нетерпиме і навіть агресивне ставлення до їх культурної спадщини.
Ще у 1994 році архієрейський собор РПЦ оголосив філософські праці Рерихів несумісними з християнством, а людей, що розділяють їх думки, такими, що самі відлучили себе від православної церкви.
Але багаточисельні ікони, іконостаси і мозаїки у чотирьох церквах на території Росії та двох в Україні (в тому числі Покровська церква УПЦ у Володарському районі Київської області) продовжують нести людям незбагнені лики образів єднання і жертовної любові. Ідея єднання втілена митцем у всесвітньому масштабі – як нерозривний зв’язок світів земного і небесного.
Олександр ЛУДКОВСЬКИЙ
