Українські села вимирають. На жаль, приголомшливими темпами. Щорічно з карти України зникає до двох десятків населених пунктів.
А за часів незалежності, за різними даними, їх щезло від 500 до 700. Ця тенденція прискорюється з року в рік. – пише Свобода.Якщо проаналізувати суху статистику адміністративно-територіального поділу, Тернопільщина належить до трьох областей, у яких від часів незалежності жодне село не зникло через відсутність жителів. Чи насправді це так?
На картах Шумського району ще позначене село Вербиця, підпорядковане Підгаєцькій сільській раді. У 18 столітті воно мало назву Вербич, але після заснування містечка Катербург (нині с. Катеринівка Кременецького району) почало занепадати і після німецько-радянської війни значилося як хутір. Проте вже після 1952 р. знову отримало статус села, але це не врятувало від повторного занепаду, і на початку 1980-х тут було лише 5 дворів. У 2001 році проживали двоє стареньких, а від 2003 р. Вербиця стала пусткою. Нині на місці села – однойменне урочище. Тернопільська обласна рада ухвалила рішення про ліквідацію населеного пункту і виведення його з облікових даних, але Верховна Рада України не затвердила цього, й неіснуюче село залишається в адміністративно-територіальному поділі.
Село Плоске на Козівщині підпорядковане Теофіпільській сільській раді. Ще станом на 2007 рік тут проживали 15 осіб. Минуло десять років, і коли ми поцікавилися у сільській раді, скільки ще в Плоскому жителів, отримали невтішну відповідь: «Там уже не живе ніхто… Збереглися напівзруйновані будинки і господарські будівлі, а люди хіба що тримають городи». А уявіть, що в цьому селі, для прикладу, у 1952 р. проживали 288 осіб, діяла школа…
На Бережанщині у с. Червоне (раніше – Молохів Мечищівський), за даними перепису на 2001 р., проживали 32 особи, а нині картина значно сумніша – прописано за місцем реєстрації 26, а проживають постійно лише 6 осіб. Борщівщина, село Збриж, що підпорядковане Бурдяківській сільській раді, колишнє містечко Нове Бжезе, яке у 1672 р. описав знаний німецький мандрівник Ульріх фон Вердум. За переписом, у 2001 р. в селі проживали 20 осіб, а нині залишилося семеро, з них прописані лише 4. На Зборівщині у с. Цецівка Годівської сільської ради у 2007 р. проживали 12 осіб, а нині лише 7. У селі Білинівка Гусятинського району у 2001 р. проживала 61 особа, а нині – прописано 14, з них постійно проживають десятеро.
Славне повстанською звитягою село Антонівці, яке у 1952 р. ліквідувала радянська влада, а жителів (177 родин) насильно розселила у села Михайлівського району Запорізької області, а кому пощастило більше – Шумщини і Лановеччини, офіційно відновили у квітні 1990 року. У 2001-му тут проживали 24 особи, а станом на 2014 р. залишилося лише 11. Хоча наприкінці ХІХ століття в Антонівцях діяла поштова станція, гута (склоробна майстерня), а в 113 дворах проживав 1031 житель.
Невтішна картина і в інших населених пунктах, зокрема у с. Ясне на Бережанщині. Нині там зареєстровано 26 осіб, з них проживають лише 12, у с. Нова Гребля також Бережанського району прописано 15, а проживають 12 осіб (в середині ХІХ ст. тут діяла паперова фабрика, друга за потужністю в Галичині). У с. Трійця Борщівського району зареєстровано 37, а проживають лише 20 осіб.
У мальовничому с. Крутилів Гусятинського району зареєстровано 35 осіб, хоча постійно проживають менше. Як пояснили у сільській раді, кількість прописаних суттєво не зменшується, бо дідусі і бабусі залишають спадщину онукам. Ті прописуються й очікують, що ціна на землю зросте. Будемо сподіватися, що село стане одним із осередків зеленого туризму.
У с. Тарноруда Підволочиського району нині проживають лише 13 осіб, у Жуківцях на Зборівщині – 31, у с. Сонячному (до 1977 р. називалося Шкіндерівка) Підгаєцького району зареєстровано 38 жителів, хоча насправді їх значно менше.
Зрештою, тенденція до зменшення зберігається і в деяких селах Тернопільського району. Наприклад, у с. Хатки Великолуцької сільської ради проживають 35 осіб, у 2007 р. тут було 42 жителі.
А село Вишеньки Теребовлянського району, схоже, може щезнути з карти Тернопільської області, так і не ставши одним із офіційним центрів Європи (залежно від визначення кордонів Європи та обраної методики обрахунку). За деякими підрахунками, Вишеньки – один із географічних центрів Європи, як, наприклад, с. Ділове на Закарпатті, чи містечко Суховоля у Польщі, село Пурнушкес у Литві тощо. А чим завинили наші Вишеньки? Хіба тим, що, на відміну від згаданих «центрів Європи», ми так і не спромоглися хоча би встановити якийсь пам’ятний знак. Намагаємося розвивати в області туризм, розробляємо нові маршрути, шукаємо, чим зацікавити людей… А про таку туристичну «родзинку», як центр Європи, забули. Натомість згадку про Вишеньки, як одного з центрів Європи, вже вивели з російськомовної Вікіпедії. А можна ж було придумати фішку, поставити вказівники, для прикладу, «Вишеньки – тут б’ється серце України». Зрештою, нині у селі проживає вже менше 20 осіб.
Приклади сіл-привидів на Тернопільщині ще можна наводити багато. Суха статистика: у понад 80 селах області проживає менше 100 осіб, з них у 30 – менше 50. Що й казати, якщо навіть у селах, які є центрами сільських рад, нині заледве набереться 200 жителів.
Під час підготовки статті, я спілкувався з працівниками сільських рад, вони висловлювали побоювання, що після закінчення адміністративно-територіальної реформи процес обезлюднення малих сіл значно пришвидшиться. Бо хіба зможе розвиватися населений пункт, якщо у ньому не буде школи і медпункту? Мовляв, і так молодь не бачить тут перспективи і намагається будь-якими шляхами залишити родинну колиску. У більшості малих сіл люди доживають свою старість.
Ось так тихо зникають наші села, колись наповнені самобутніми традиціями, культурою, людською працею, дитячим сміхом… Тепер тут лише риплять старенькі яблуні, розмовляючи з вітром, наче згадують про долі людей, які раніше зривали з них соковиті яблука. Так, на жаль, села, як і люди, можуть помирати.
Віктор КАРПОВИЧ
