 |
Як громило військо славне Богданове ляхів, підступив до Кременця Максим Кривоніс зі своїми орлами. А в замку панство балювало і вихвалялося, що зіпхають Орла Кривоносого і його задрипанців у прірву.
Як почув це Максим з очей блискавці. Махнув шаблюкою, і як комарі обсипали козаки гору. Верещали пани і втікали від люті козацької подалі. Бій був запеклий, а коли гукнули козаки: «Слава!» здохли по льохах недобиті ляшки…А на ранок копали козаки на горбі могили довгими рядами… І птахи навіть не співали, і цвіркуні заклякли тоді. Ще не кінчили ям копати, а на гору вже рушили довгою линвою босоногі козаки, несучи в відкритих домовинах загиблих. І вітер бавився їх волоссям та пишними китайками, а сонце чепурилося до дорогої зброї, заглядало в закриті очі, обціловувало білі вмиті лиця. Склонилися в жалобі корогви над вбитими. Вже сонце сховалося на ніч.
- Не годиться, - сказав Максим, - хоронити героїв у пітьму, вони билися і загинули за сонце, за світло. Поховаємо досвіта. А зараз пом’янемо чарою та спочинемо.
Заснуло живе козацтво обіч загиблого. Стомлено спали живі – завтра в дорогу. Спокійно спали мертві – відходили своє навіки. І лиш Максим не спить. Тяжко, як згадає, скільки козацтва полягало під замком, а ще тяжче від тоді думки, що незнаними зітліють, і ніхто не спімне про їх звитягу. Сам би витесав хрести побратимам, та часу немає, ще багато ляхів гуляє по рідному краю.
Полковник забувся у короткому сні… Враз над досвіткам закричали вартові забили тривогу. Схоп
Схоплювались козаки і гуртувались до бою коло Максима. А де ж мертві? Нема… Як і не було ніколи. І тільки на місці домовин вишикувались кам’яні хрести, прикрившись стельмами – щитами. Перехрестились козаки і не дивувались довго. Сурма кликала в похід, та вірив Максим, що спокій на землі кременецькій буде. Бо ж стоять на вічних чатах на П’ятницькому горбі кам’яні козацькі вартові. А ще кажуть, що в велику п’ятницю, як свічки змигають коло хрестів то оживають козаки і лине над містом гучне козацьке «Слава».
