Перші повстанські відділи були сформовані у північній частині області (Кременецький, Шумський, Лановецький і частина Збаразького районів), що належали до Рейхскомісаріату „Україна”, де окупаційний режим був жорстокішим, ніж у Галичині.
Перша сотня УПА діяла на Кременеччині вже восени 1942 року під командуванням „Крука”. Справжнє його ім’я та прізвище – Іван Климишин, який ще у період навчання вступив до ОУН за що польська влада засудила його до ув’язнення у Кременецькій тюрмі. Із 1939 року він навчався у розвідувальній школі у Німеччині, був учасником похідних груп ОУН. У 1942 році його знов заарештували, але на цей раз – гестапо. Після того як йому вдалося втекти, він почав наполегливо зайнявся організацією повстанських загонів.Повстанці під його керівництвом провела низку акцій: двічі знищили охорону в’язниці у Кременці, звільнивши всіх в’язнів, а на шосе Шумськ – Кременець розбили колону німецьких автомашин.
Ось як подано в повстанському звіті інформацію про бої „Крука” від 11 червня до 10 липня 1943 р.: „За звітній час відділ „Крука” провів цілий ряд успішних акцій, котрі ще більше здеморалізували спокій ворога. Слід відмітити такі дії: 12.VI в с. Оришківці розбито шумський відділ німців, котрих заскочили під час пограбування ними села. З сторони німців 9 вбитих, кілька поранених, а решта втікли в паніці, гублячи по дорозі зброю. Зі сторони відділу один легко поранений…”
Територія Кременецького, Шумського, Лановецького і частини Збаразького районів Тернопільщини належала до воєнної округи „Богун”, яка з кінця 1943 року перейшла в підпорядкування Генеральній воєнній окрузі УПА-Південь. У Шумському районі в селі Антонівці з 4 квітня до 19 серпня 1943 року був розташований штаб ВО „Богун”.
Активно працював для українського повстанського руху Український Червоний Хрест (УЧХ). Керувала Кременецькою надрайонною мережею УЧХ подруга „Устя”.
Основним завданням УЧХ було: заготування бинтів, їх стерилізація і відправлення в УПА. Крім того, заготовляли також саморобний спирт для обробки ран, картопляний крохмаль, соняшникову та лляну олію, гусячий смалець від обморожень, а також лікарські рослини. Все це здавали на фармацевтичний пункт у с.Забара (Шумський район), де виготовляли ліки для УПА. Варто відзначити й те, що дівчата збирали від населення вовну, в’язали для повстанців рукавиці та шкарпетки, готували подарунки на Різдво та Великдень.
Медичну службу в УПА-Південь очолював лікар Гнатів („Бойко”) з Кременця, хірургом був „Байда” – єврей, який переселився в Кременець із Варшави, а після втрати сім’ї в Кременецькому ґето почав добровільно працювати в шпиталі УПА.
У Кременці повстанці захопили велику аптеку, яку перевезли на хутір Данилівка поблизу Антонівців, де зробили запас ліків. При таборі були організовані курси медсестер-санітарок, котрі після закінчення навчання лікували хворих і поранених.
Основним забезпеченням УПА займалися господарчі. Районним господарчим Шумщини був „Вир” (Борис Кучернюк) родом із с.Ходаки Шумського району. Населення здавало зерно та інші продукти в господарчий пункт. Певну кількість харчів відправляли відділам УПА, а решту складали в засекречені бункери – так званий недоторканий запас.
Основними провідниками УПА на території північної Тернопільщини були: „Еней” (Петро Олійник) – командир воєнної округи „Богун” та курінні „Кропива” (Василь Процюк) – шеф штабу УПА-Південь і „Крук” (Іван Климишин). У результаті діяльності під їх керівництвом загонів велика частина території північної Тернопільщини перебувала під контролем повстанців. Ось як про це зафіксовано в газеті „Вісті з фронту УПА”, ч. 1, 1943 рік: „у Ланівцях відділ УПА напав на станцію німецької жандармерії. Зліквідовано трьох противників. Ляндвірт хотів втекти, але по дорозі його зловлено і забито, з нашої сторони втрат жодних. Здобуто багато майна. Німецькі недобитки пішли до Кременця. Внаслідок цього цілий терен опанований повстанцями. Майже всі шуцмани з Кременеччини перейшли на сторону УПА. Німці в страху сидять в Кременці і тільки днями роблять час від часу випади на села. Таким чином, повстанці контролювали переважну більшість населених пунктів тернопільської частини. У народі ці землі називали Антонівецькою республікою.
Багато жителів села пройшли через більшовицькі катівні. Вони б то могли розповісти, але сльози не дають сказати й слова. Лише ті, хто має незламний дух згадує про ці роки лише „скупою” інформацією. Із слів Михайла Боканчука люди записали таке: „Заарештували мене 16 жовтня 1947 року. У неповні 17 мені випала велика „честь” пройти через костеломну машину сталінських тюрем. Жахливо все це розповідати, а ще гірше мовчати
Винних ніхто не шукав. Майже кожному приписували зв’язок з бандерівцями. Перший допит проводив капітан Кравченко. Це був першокласний кат. Від його „щедрих” побоїв відбирало пам’ять. Одного разу після „обробки” мене непритомного кинули в карцер, який містився у льосі. Не знаю скільки там пролежав, коли проснувся, то почв писк. Виявляється, біля мене була ціла зграя щурів. Я доплентався до дверей. На мій стук зазирнув наглядач. „Ты еще не подох? ”, запитав зневажливо.
Через деякий час знову допит. У кабінеті сиділи знайомий мені капітан і ще двоє людей. „Зізнавайся! ” – сказав він мені. А в чому було зізнаватися? Хіба лишень свідомо зробити з себе бандита? Відповідь моя їх не задовольнила, тому що в рух пішли стусани.
Опам’ятався знов у карцері. Цього разу пригостили „щедріше”, адже у роті було повно крові. При найменшому дотику здавалося, що ніби пронизує мене електричний струм.
Котрогось дня відчинили двері і наглядач штовхнув молоду дівчину. Я запитав звідки вона. Розповіла, що мешкала на Шумщині в селі Антонівці. Недавно сім’ю її привезли в Кременець для відправлення в Сибір, а її вдправили у цю тюрму. „За зв’язок з бандерівцями”, – пояснила вона. Не знаю чи залишилася жива вона чи ні.
В іншій камері, куди мене кинули після чергового допиту, сиділо вже десятеро, двоє з яких було психічно хворими. Божевільний на прізвище Козак нічого не їв крім хліба і води. Стояв у кутку і повторяв постійно „Я мушу бути красний, красний…”. Розповідали, що був він у УПА, а з ними тут були особливі розрахунки.
Засудили мене на 25 років таборів. Скільки смертей довелося побачити мені! Не дай Бог кожному! Ті, хто вижив, залишилися на завжди умовними ворогами для країни”
Джерело: ternopillive.com.ua
