«Мені близьке те, що хвилює, випливає десь із підсвідомості, те що пережите мною чи моєю країною, певні філософські питання, котрі я для себе з’ясовую, стосунки між людьми, самі люди…», — каже художниця Наталія Волянюк.
З нею я познайомилася завдяки виставці «Мить», яка нещодавно відбулася у Тернополі. На ній художниця із Кременця (а нині – львів’янка) представила добірку різноманітних картин, котрі привертали увагу і ретельною робою над формою, і продуманим змістом, ідеєю.
Звітна виставка «Мить» зібрала роботи різних жанрів, створені у різних техніках та з використанням різних матеріалів, намальовані минулого та цього року. Тут постала і архітектура Львова, Тернополя, Кременця, і пейзажі, і портрети, і натюрморти.
Тож вирішила поспілкуватися із Наталією Волянюк та розпитати її більше про творчість.
— Яке значення ви вклали у назву виставки?
— ЇЇ вибрала не випадково — особисто для мене вона має символічне значення. Наше з вами життя наповнене безмежною кількістю моментів радісних, щасливих, болючих, прикрих, таємничих. Кожна мить нашого життя дарує нам ті чи інші почуття від спілкування як з людьми, так і з природою, на які ми рідко звертаємо увагу та сприймаємо як належне. Моменти самотності також викликають у нас певні хвилювання, про які ми часто-густо не говоримо вголос, і залишаємо їх десь у закутках серця та душі. Лише одна мить може змінити наше життя, це може бути погляд, слово, яке вирвалося із чиїхось уст вчасно, і вдало, чи навпаки – гостро і болюче. Усе життя людини складається з моментів, які залишаються в пам’яті назавжди, формуючи наш з вами життєвий досвід.
— Мою увагу привернули роботи, де зображені міста. Хотілося б почути, які саме місцини викликають у вас інтерес, що у місті вас надихає найбільше.
— Я понад усе люблю свою країну – Україну. Мене хвилює все, що відбувається на мої Батьківщині: політичні перипетії, економічний стан, складна і важка доля мого народу. Я люблю свій народ.
Кременець та Почаїв – мої рідні міста. В першому я народилася, в другому пройшли мої шкільні роки, там я спостерігала за природою, вивчала її, прислухалася до неї. Я досі все пам’ятаю – широкі розлогі поля колосків, через які проходиш понад сім кілометрів пішки, монастирські яблуневі сади, дубові ліси… Теплі літні дощі… І зимові ночі, коли снігу на повний зріст… Можливо, тому тема українського пейзажу є мені такою рідною. Після завершення школи у Почаєві, жила в Кременці. Це місто має свою давню історію, неповторну атмосферу та шарм. Особливо архітектура, зокрема, українська хатина. Важко відповісти чому, але в Кременці, мабуть, найбільше я зверталась до зображення хатин – мене вабила їх форма, колір: блакитний, білий, зелений, насичений червоний…
У Тернополі я жила не довго. Це місто мені таке ж близьке, як і Кременець. Мені важко розділяти ці міста — для мене це один культурний простір. Звичайно, в якому місті чи селі я не була б, звертаю увагу на все: природу, архітектуру, людей — лише так можу скласти для себе цілісне уявлення про цю місцевість.
— Що для вас найголовніше, коли працюєте над картиною?
— Першочерговою є ідея, коли вона виникає, я обираю засоби, які дають змогу максимально розкрити задум – форму, композицію, кольори. Для мене живопис це мова, якою я спілкуюся із глядачем. Виконуючи ту чи іншу роботу, вирішую для себе певні завдання, котрі торкаються чи то форми, чи то кольору, чи то настрою, тощо. Мені важливо, щоби мої роботи не викликали захоплення (ой як гарно!!), а викликали емоції, почуття, роздуми… Для того, щоби концентрувати увагу глядача на основному, ідеї, я часто обираю мінімум виражальних засобів.
— Звісно, не можна оминути теми портретів. Хто вони, люди, котрі надихають до таких робіт?
— О! так! Люди це окрема тема… Я просто обожнюю малювати людей, світ їхніх почуттів, емоцій, хвилювань – це завжди безмежна кількість варіантів та образів. Я спостерігаю за людьми, їхніми мімікою, жестами, характером, поведінкою. Потім те, що найбільше запам’яталось та вразило, вбудовую у картину. Мене штовхають до зображення лише ті образи, що викликали в мене певні хвилювання, та запитання. Зокрема, про причини суму, зневіри, втоми тощо… Адже коли ми щасливі, радісні, у нас все добре — це одне. Зовсім інше, коли болить.
— Ви вже тривалий час займаєтеся художньою діяльністю, тож розкажіть, що дає вам живопис
— Живопис – це моє життя. Я не уявляю, чим би я ще могла займатися. Спробувала себе в різних професіях, але жодна з них не змогла стати в один ряд і замінити мені ту суму почуттів та емоцій, які я отримую займаючись творчою діяльністю. Саме в живописі консолідується все, що потрібно для мого інтелектуального та духовного розвитку.
Запитувала Анна ЗОЛОТНЮК
Фото надані Наталією ВОЛЯНИК
Джерело: Терен
