Шумськ – сучасний райцентр Тернопілля, невеликий за площею та кількістю населення (5,3 тис. чол.), нагадує таке собі затишне селище, яке “загубилося” в часі…
Чому ж так сталося? Можливо тому, що він знаходиться на крайній півночі області, мовби відособлений від решти території, і цьому райському куточку влада приділяла й приділяє ще мало належної уваги. Якщо порівняти з іншими райцентрами, то у Шумську за 50 років мало що змінилося, хіба що містечко розрослося приватними будинками. Місто зберегло в більшій мірі свою автентичність, своєрідність і природність. Усе ж таємниці історії так і б’ють потужним джерелом зі всіх сторін краю і цьому непідвладний час.
Родзинки давнього Шумська та його околиць
Перед розповіддю про це дивне містечко слід зазначити, що поряд із вулицями Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Котляревського є й такі, яких немає, напевно, в жодному місті, містечку чи селі нашої країни, – Українська, 840-річчя Шумська, Вишнева. Також історичні та за місцевими ознаками – Волинська, Князя Острозького, Богдана Хмельницького, Озерна, Вілійська тощо.
Є декілька версій походження назви містечка, але всі вони, так чи інакше, походять від назви звуку природного явища – шуму. Шумлять привітно крони дерев прадавніх лісів від вітру, води річок Куми і Вілії (притоки Горині), на правих берегах яких розміщений Шумськ, іде шум від навколишніх боліт, яких є багато і з яких виділяються зі звуком гази. До цього переліку можна додати й шум битв мешканців із різними нападниками, і звуки полум’я пожарищ, звитяжні крики слави захисників рідного краю в ім’я перемоги та багато іншого.
Коротко про найголовніші історичні віхи та пам’ятки міста, краю розповіла завідувач районним краєзнавчим музеєм Алла Матвіюк.
– Шумчани пам’ятають і гордяться своєю історією, знають давніх правителів свого краю, які зміцнювали та розвивали всіляко свої володіння та людей у них. Наприклад, таких князів, як Інґвар Ярославович, Святослав Інґварович (загинув у 1223 році в битві на Калці), Данило Романович (завдяки якому в 1233 році під Шумськом було розбито угорське військо), Василько Романович та інших. До речі, на честь та славу подібних подій і постатей тут встановлено каплички з фігурами Матері Божої обабіч доріг на с. Бриків та м. Кременець. Шумське князівство пізніше було під Литвою, Польщею, а саме городище в ХІІ-ХІІІ століттях розміщувалось на горбах теперішньої паркової зони «Соснина», воно було оточене валами, до яких із півночі та сходу прилягав великий міський став. Річку ж Вілію перетинали в ті часи міст та гребля, нижче останньої були два водяні млини. До сьогодні зберігся «Старий млин» 1905 року і він є місцевою архітектурною пам’яткою. У середньовіччя населення нашого краю займалося рільництвом, скотарством, полюванням, рибальством, бортництвом, різними ремеслами. І фактично прості люди приймали завше на себе всю тяжкість ударів нападників різної масті, тоді як знать ховалася за замковими мурами та валами. У пізніші часи, за історичними даними у 1868 році, в місті працювало декілька заводів, винокурний був серед них найбільший, а також цегельний, пивоварний, три шкіряних, дві невеличкі ткацькі фабрики з виготовлення полотен. У 1874 році відкрилася лікарня, була й аптека, – переповіла краєзнавець.
Навколо Шумська є багато курганів, зокрема біля сіл Сураж та Бриків. Вони ніби живі свідки історії, бережуть спокій сучасного міста. На горі в «Соснині» й донині зберігся один кам’яний хрест, поїдений часом, морозами та спекою, дощами й вітрами. У давнину на тому місці була церква Святого Симеона, в якій складали молитви князі, йдучи на війну чи творячи добрі діла. Другий подібний хрест недавно було перенесено до міста і встановлено обабіч вулиці Української та прикріплено на ньому таблицю з надписом «В пам’ять про тисячі жителів Шумщини, жертв тоталітарних режимів ХХ століття».
У Шумську є ряд історичних та архітектурних пам’яток, наприклад: костел Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії – діючий парафіяльний храм РКЦ, відбудований у 1995–2005 роках замість пам’ятки сакральної християнської архітектури XIX століття, церква Преображення Господнього – пам’ятка архітектури ХVІІ століття національного значення, інші».
«Урочисто клянуся перед святою землею Українською»
У 1999 році на майдані біля будівлі Шумської РДА було закладено за проектом Казимира Сікорського мальовничий скверик-комплекс із туй та інших рослин, у центрі якого на повний зріст красується бронзовий монумент Т. Шевченку. Нині це місце названо «Площа Героїв Майдану», тут же встановлено і червонуватий гранітний обеліск Героям Небесної сотні. Під час Революції Гідності багато шумчан побувало у столиці на Майдані, а нині не менше їх відслужили чи служать у зоні АТО, захищаючи Батьківщину і спокій земляків.
Шумчани віддають шану всім героям України – як колишнім, так і теперішнім. Так на місцевому цвинтарі вони облаштували пам’ятник з великим хрестом та вирізьбленими іменами загиблих за волю України повстанців ОУН-УПА. Тут завжди прибрано і тихо, завше є живі квіти… Якщо знову звернутися до історії, то найяскравішою постаттю серед повстанців краю Мельниківського напрямку (ОУН-М) був Микола Медведський із позивним «Хрон». Починаючи з грудня 1941 року, в Чорному лісі Шумщини створювалось багато повстанських загонів, закладалися їх бази. Одним із таких загонів у кількості 150 вояків і командував «Хрон». База його загону була закладена в березні 1943 року в лісі біля озера Глибоке, а перше бойове хрещення відбулося раніше біля Стіжка. Інша визначна постать повстанця Бандерівського напрямку (ОУН-Б) – Іван Климишин із позивним «Крук». Пізніше ці два загони об’єднались у так звану Антонівецьку республіку (від с. Антонівці, що на Шумщині). До нашого часу дійшов достовірний текст присяги повстанців на вірність Батьківщині. Ось його зміст: «Я, воїн Української повстанської армії, взявши в руки зброю, урочисто клянуся своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України та перед Найвищим Проводом народу українського боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську самостійну соборну державу. В цій боротьбі ні пожалію не крові, ні життя і буду битися до останнього подиху й останньої перемоги над усіма ворогами України…».
«Знехаяна чужими… і своїми, та милувана Господом з небес»
Як вже зазначалося вище, місто Шумськ дуже поволі крокує до сучасної цивілізації. Можливо, у помислах і думках людей вони ступають далі, але насправді картина не зовсім втішна. Шумськ мало подібний на місто, хоч тут є декілька багатоповерхівок, розвинута така-сяка інфраструктура, гарно облаштований центр, ведуться роботи з благоустрою декількох вулиць тощо. Але після першого знайомства з містом кидаються в очі старі будинки, які от-от розваляться, вулиці, що не знали давно ремонту, і пустирі зі стихійними смітниками. Дивно, що на території міста є ще стільки «порожніх» місць, тоді як в інших райцентрах області, наприклад, у тому ж найближчому до Шумська Кременці, кожен квадратний метр задіяний. Також дивним і незрозумілим є те, що вже створено територіальні громади, пішов потік коштів у скарбницю і їх необхідно лише правильно і розумно розподілити на благо рідного міста та його людей, але цього практично не видно. Крім того, район багатий на торф, буре вугілля, піски, вапняки та глини, мінеральні води, інші ресурси. А яка природна краса буяє навколо! І все це пропадає, не використовується у повній мірі, мало залучаються свої та зарубіжні інвестори, поволі розвивається якісна сучасна інфраструктура району. Зрозуміло, провина в цьому не вуйка, який пасе корову, і не цьоці, яка не розгинає спини на ланах, а у місцевій владі.
Відвідавши це прекрасне містечко, мимоволі порівнюєш його з перлиною, але не оправленою, а якоюсь трохи дикою… При цьому в душі виникає туга, якийсь жаль за нереалізованими в часі потужностями краю з привітними щирими людьми-трудівниками, більшість з яких і виживає в сучасних умовах лише завдяки своїм господарствам або рідні, що працює за кордоном на «чужого дядю». Ось про такий жаль чи тугу написав вірш місцевий ентузіаст-краєзнавець, письменник і поет Сергій Синюк: «Моя любов пекучо-невгасима – оця земля лісів, лугів і плес, зневажена сусідами черствими, та милувана Господом з небес… Цей край тихенько світиться для мене: знехаяний, непишний, але мій…» І далі автор усе-таки має надію у серці своїм на краще і вселяє її іншим: « … Врю, що преобразиться зримо, постане в сяйві тисячі чудес. Знехаяна чужими… і своїми, та милувана Господом з небес».
Джерело: Тижневик "Номер один"
