Дзвінка Торохтушко: «Люблю дарувати радість, бо тоді люди стають ближчими до щастя, любові, до бога».
Нещодавно у виставковій залі Кременецького краєзнавчого музею з ініціативи його директора Андрія Левчука відбулася давно очікувана та знакова для нашого міста подія: свої дві книги – збірку казок «Світлячок» і роман «Масік» презентувала уродженка Кременця, відома в Україні письменниця, поетка, журналістка й блогер Любов Бурак (Ніжник), яка також широко знана та популярна під літературним псевдонімом як неперевершена авторка Дзвінка Торохтушко.
— Любо, ти – така ще молода і, водночас, мудра…
– Я не молода й аж ніяк не мудра… Не викінчена дурепа – так, але й не мудра. Я – це я. І завжди була собою. Це не додає мені симпатиків, отака життєва позиція, але це виокремлює з натовпу та показує справжніх друзів. Як лакмус.
— Я дивився на Тебе під час презентації в Кременці, коли Ти так натхненно читала уривки зі свого твору, а в душі спливали якісь картинки ‒ чи то зазирання в минуле, ачи передбачення майбутнього?.. Ти говорила, й у залі ставало ще світліше, душевніше, і це було так не пусто-порожньо, не дзвінко або грайливо, це була наче якесь полегшення, ніби якась перепустка в незвідане, але таке близьке нам, нині сущим в Україні й на Тернопіллі… Ти вивірено, смачно цитувала свій твір, читала ліричні вірші, немовби знову вийшла юнкою-кременчанкою із прáлісу на Сичівці, Дівочих скелях, — проросла проліском або підсніжником, крокуючи усміхнено або ж саркастично в знане, незнане або у вічність?..
– Кременець – найсвятіше місто на планеті для мене. Це – моя Лхаса на Замковій горі (Боні), мій Єрусалим на Лисій горі (Воловиці) й моє Мачу Пікчу на… Сичівці.
Є ще одне місце. Священний камінь. Моя особиста Мекка. Могила мого-нашого з Тобою вчителя з позивним «Михайлович». Колись він казав, що бачить мене на Олімпі літератури. Зрештою, Ти сам чув, як Михайлович сварився, що я не пишу. Я тоді справді не писала. Нічого. Час такий був. Діти росли, батьки старіли, відчуття обов’язку домінували над почуттями, емоціями і творчими поривами. Було не до того.
А він вперто повторював, що от бачить мене на тому Олімпі – і край.
Так. Ще він писав мені листи. Багато листів. І часто. Ніби відчував, що не доживе…
Коли вийшов роман «Масік», коли знялася ота ФБ-хвиля, реклама, відгуки, рецензії, презентації, автограф-сесії… Знаєш, я тоді приїхала на його могилу. Кажу: «Володимире Михайловичу, ось він – мій Олімп, визнання, слава…»
Я йому квіти принесла, жовті хризантеми. Ми любили їх, а Михайлович їх просто обожнював. Ось із тих хризантем вилетіла оса й вкусила мене. Я зрозуміла, що то не літературний Олімп, а я просто творча дурепа…
Знаєш, я тішуся тим, що в Кременці на презентацію прийшло мало людей. Головне, що приїхали з Шумська мої Альбіна та Степан Кузьменюки, прийшов Ти, Андрійко Залевський.
Так, дуже хотілося побачити Ірину Федорівну й Олега Васильовича Василишиних. Та багатьох… Ну, як вже є.
Взагалі, куди б я не їхала, чи з «Масіком», чи з лірикою, чи на гумористичні квартирники, я хочу, щоб прийшли лише ті, з ким буде цікаво поспілкуватися. Виступальник й оратор із мене ніякий, взагалі-то…
– Та ти шо!.. Якось не віриться в це, бо знаю, що Ти часто зустрічаєшся зі своїми вдячними й захопленими Твоїм талантом читачами…
– Це, звичайно, тішить, коли на Книжкових Толоках у мене на локаціях бракує місця. Але, коли багато людей, я завжди згадую натовпи роззяв на місці ДТП. Я – цинічна трохи, так. Просто в людей є дивна риса митаря Закхея – вилізти на дерево, щоб побачити когось відомого. А, якщо ще й додому запросити – то буде чим хвалитися. Не люблю нещирості.
Для мене з усіх зустрічей на літературних Форумах найціннішими були дві.
Перша – в Запоріжжі, коли на презентацію приїхала на інвалідному візку Даринка. Маленька дівчина з великим серцем і сильним духом, яка сама бореться з онкологією та допомагає нашим українським бійцям боротися з москалями!
А друга – в Кам’янському (Дніпропетровська область). Перед виступом до мене підійшла неймовірно красива жінка. Ми з нею поговорили, вона розповіла свою історію, а потім сказала, що, якби не «Масік», вона б учинила найбільшу дурницю в своєму житті й втратила б єдину та найдорожчу людину.
Такі зустрічі – як маркер у снайпера. В моєму випадку – я просто зрозуміла, що все зробила правильно. А Олімп… Та перш, ніж до нього дійти – потрібно прийти до себе самої. Мабуть. Не знаю…
– У всьому цьому Твоєму «арсеналі» написаного, вистражданого впадає в око розмаїття творчого доробку на теми віри й безвір’я, рідного краю, нашої Батьківщини-страдниці, її суперечливої, трагічної історії, нашого жорстокого, воєнного сьогодення та незнищенності української нації — попри все…
– Кременець – також маркер. Він для мене, як Назарет. А що з Назарета може бути доброго? Особливо, якщо ти – дитя теслі, котре так і не навчилось теслювати, а повіялось десь у світи і, замість жити, як люди, садити городи, тримати господарку, в неділю до церкви ходити – займаєшся хто зна чим.
Я не проповідую і не вчу нікого, як жити правильно. Я сама, з якоїсь дзвіниці, неправильна через край.
Хтось каже, що я бунтую проти Бога. Брехня! Я опираюсь світові, котрий ігнорує Бога, котрий зробив із Нього штамп і шаблон, страшилку для власних жахів та виправдання власним злочинам. Бог є частиною нас усіх і кожного. Він всеоб’ємний і простий водночас. Він буває різним, як і ми. Іноді, непередбачуваним, незрозумілим. Але завжди Бог – це Любов.
Власне, про це – роман «Масік». Про Любов.
Мені важко говорити про «Масіка». Я його не читала. Я його написала. Це було навіть не натхнення. Це було щось звише. Чесно кажучи – я мало що пам’ятаю з тексту. Зате я пам’ятаю добре той стан, коли було відчуття, що пишу кров’ю й що ось-ось доведеться нею ж ставити підпис. Мені важко говорити про цю книжку. Тобто я в цій історії свою крапку поставила.
— Мова Твого “Масіка” — проста, але не спрощена: в ньому ніби й усе зрозуміло, навіть без словесної пишності, зате проглядається щира турбота про найголовніше. Твоє слово, як на мене, – справжнє, нефальшиве…
– Саме тому на презентаціях я кажу про твір лише кілька реплік, відповідаю на запитання. А потім читаю лірику. Мені подобається, як під вірші мрійливо розцвітають жінки. Правда. Ось прийшла на зустріч, їй сорок, а слухає про кохання, і роки з чола та кутиків очей утікають.
А ще подобається читати вірші та спостерігати за очима чоловіків. Знаєш, іноді здається, що я їх думки читаю. В Луцьку бачила чоловіка, котрий однією рукою тер очі, а іншою в гаманці порпався. Так, щоб дружина не побачила. Вона поруч сиділа. Вже після презентації, побачила їх у кафе. На столику квіти стояли, вони пили вино й посміхались.
Я люблю дарувати радість. І ось, коли це вдається, мене іноді аж гордість розпирає.
Не за себе, таку хорошу, – за людей. Люди, коли відчувають радість, стають ближчими до щастя. А отже, і до любові, й до Бога.
Я, взагалі, пишаюся нашими людьми. Тобто – багатьма людьми. Я не пишаюся Кременцем. Я його люблю. Як любила б, напевно, тата, брата чи сестру, якби вони в мене були. Мама – то інше. Мама – слово однозначне.
Але мені некомфортно в Кременці. Я – інша. Вільніша, мабуть, чи що. Кременець – пасивний у своїй масі. Питома вага московської пропаганди на душу населення зашкалює. Люди думають телевізорами і попівськими проповідями.
— Так, зібрані в книзі й викристалізувані Твої помисли, відображають глибокі почуття, духовні, філософські та суспільно-політичні пошуки, котрі переживає українське суспільство, але Ти й Твої персонажі переживають усе це по-своєму… Чи, може, я помиляюся? У Твоєму ні на що інше не схожому “Масіку” вистачає всього – і відчаю, і болю, і віри, і любові, й навіть еротики… Що потрібно відчувати та як саме, аби вповні зрозуміти глибину Твоїх думок як авторки, Твої чуттєві переживання за долю держави, її майбутнє?..
– Від початку 90-их цей регрес, це протиставлення себе вільному світові в рамках московського православ’я привело до деградації й безумовного прийняття всього.
В Кременця, як не прикро, немає національного імунітету. А останні три роки, коли вся Україна перебуває в стані дистресу та тривог, коли триває війна, котру дико маскують під АТО…
Це, перепрошую за мій акцент – капець. Мене просто добиває толеранція й послідовне вкорінення московства. Мовчу вже про розсадник кацапської чуми в Почаєві.
Ось Тобі й доля України та переживання за неї. За три роки українці навчилися воювати, але й далі оплачують власне духовне рабство.
Звичайно, що за долю України переживати потрібно. Але без виховання психології переможця в українців, без реальних духовних та патріотичних засад – це знову чайка, яка чаєняток при дорозі виводить…
— У Твоєму романі простежуються концептуальні підходи, котрі суголосні відтворенню Твого ж внутрішнього світу; у ній Ти осмислюєш любов, родинне щастя й сімейні болі, самотність, розпач, шляхетність, пошуки сенсу життя, неминучість смерті та інші вічні проблеми, котрі завжди хвилюватимуть людину…
– Дуже важко було пережити контузію моїх синів-добровольців на війні… Страшно було так, що слів не вистачало. Ні, я не пишаюся ними. Пишаються героями. Мені просто добре, що вони в мене саме такі.
Всі переживають про склянку води перед смертю, а я мрію про таку державу, в котрій мені не доведеться озадачувати таким дітей.
Мене страшенно дратує добровільна вбогість українців. Ми бідні, бо що ми можемо? Ми нещасні, бо де те щастя? Ми не прийшли в цей світ панувати…
І це все нещире. Бо в кума паркан вищий, хата – більша, жінка – гарніша, грошей – кури не клюють…
— Твої слова у творі звучать своєрідно, глибинно, чутливо і, навіть можуть декого, непідготовленого морально-психологічно та інтелектуально, жахати… Може, тому, що особливість Твоєї книги полягає в майстерно збудованих діалогах та сюжетах? Гадаю, що ця простота й зосереджує увагу читача, й спонукає до мислення, роботи душі…
– А ще в мене постійно питаються, чому я не критикую владу, не пишу, як грабують народ, який у нас Президент та поганюча Верховна Рада, що чиновники на місцях виробляють?! І головне: що треба робити?!
А я не оракул. Я не знаю, що робити? Я думаю: хто владу обирав – той має аж три шляхи: переобрати її, пере…ти або перестати базікати…
Я люблю слова, обожнюю мову, захоплююсь мудрими розмовами й толковими дискусіями. Я не люблю, коли з пустого – в порожнє. Може, я не українка?..
Маючи можливість жити довший час у різних куточках України, я вивчила майже всі її діалекти. Плюс ще чотири мови. Тому для мене проблеми мови немає. Для мене існує проблема продовження зросійщення України. І це дуже болюча тема. Її не вирішиш ні квотами на етер (ефір), ні заборонами, ні законами.
Але проблема, знову ж таки, в тому, що українці без національного імунітету легко сприймають доктрину про мовний бар’єр та начебто права людини. На третьому році війни!..
Та поки цеглиною з того мовного бар’єру його зодчі не отримають по морді, проблема не буде вирішена…
— Як Тобі вдається в наш байдужий до поезії, книги, літератури в цілому час зберігати власний голос, власну прозово-поетичну інтонацію, в котрих вмонтовані Твої впізнаваність та ерудованість?
– Моя власна мова, мій власний голос? Не знаю. Пишу, як і розмовляю. Хтось каже легко, хтось, що заскладно. Я не замислююся над цим. Я просто пишу, коли пишеться. І не пишу, коли не маю що сказати.
Як мені вдається так писати? Не знаю. Хоча, я ж – кременчанка. І я не знаю, як тут можна було б не почати писати. Не хочу про світочів та метрів літератури. Талант дається Богом – я так думаю. А потім його просто треба ростити в собі. В моєму випадку – почуттями, емоціями, словами.
Ось не знаю, які чинники на все це впливають найбільше. Але точно знаю, що, якби ми з Тобою не пробували писати й не читали одне одному вірші в школі, а Володимир Михайлович Мазурчук (завуч Кременецької середньої школи №1) не був нашим першим літературним редактором, то історія могла б піти іншим шляхом…
Ростислав ЛЕНЧУК Погляд
