Баба Шура – так нині кличуть колишню зв’язкову проводу ОУН Шумщини із повстанським позивним «Зірка».
У своєму краї кожен знає цю старшу жінку, яка веде надзвичайно активне громадське життя. Пані Олександра у свої роки дуже енергійна, рішуча та рухлива, так і хочеться на неї сказати дівчинонька. А ще «Зірка» знає та співає багато забутих та сьогодні невідомих загалу повстанських пісень, повідомляє Номер один.
Совіти люто ненавиділи «бандєр»
Пані Олександра народилася у далекому 1924 році в багатодітній хліборобській родині села Вілія тепер Шумського, а колись Дедеркальського району. Але нині вона залишилася одна. Хоча, чому одна? У неї є син у Підволочиську, інший помер, двоє внуків та правнучка з правнуком і багато друзів-краян. Саме ці люди піклуються про пані Олександру, залучають її до життя міста, району й області. Вона має понад 10 грамот, три медалі, одна з яких була вручена на 90-річчя Владикою Нестором Тернопільської єпархії УПЦ КП.
Свою патріотичну діяльність Олександра починала зв’язковою проводу ОУН у перші роки Другої світової війни. Тоді вони разом з іншими дівчатами всіляко підтримували зв’язок із повстанцями з лісу, передавали їм трипси (письмові повідомлення), носили харчі тощо. У 1943 році жінки змушені були перейти у підпілля, осередок якого із шести дівчат створила двоюрідна сестра Олександри. Молода націоналістка потрапила у загін «Бистрого», відділок якого розміщувався у нетрях Чорного лісу Шумщини, куди рідко й звірі навідувались. Жили в наметах, куренях та землянках- схронах, усі дотримувались суворої дисципліни. За словами Олександри Світи, повстанці у 1943-44 роках воювали переважно з німцями, але ті не дуже їм дошкуляли.
– Чого не скажеш про совітів, – продовжує жінка, – які люто ненавиділи повстанців і називали нас не інакше, як «бандєри». Саме таку назву придумав нам той звір Сталін. Але вони, убогі, не знали, що тим нас не ображали, а ще більше возвеличували, адже постать Степана Бандери була однією з найяскравіших серед усього українського визвольного руху.
З 1944 року для повстанців почалися дуже тяжкі часи, спецвійська НКВС розпочали масовану атаку-акцію із зачистки патріотів у Західній Україні. Не оминула ця біда і Шумщину, де були часті облави. Крім того, совіти постійно провадили агітації та пропаганди, провокації, які спрямовувались на одне – «зіштовхнути лобами» мирних мешканців із повстанцями. І це їм у деякій мірі вдавалося, одні люди доносили в органи НКВС на інших чи з примусу, а чи й з доброї волі.
– Та яка там була сила волі у тих слабких духом людців, – пригадує пані Олександра. – То були бідні люди без віри і правди, немало з яких також потрапляли під репресивну більшовицьку машину і відбували строки у таборах Сибіру разом з патріотами. Саме такі й були «стукачами» та таємними вивідувачами НКВС у таборах, продовжували свою чорну та підлу справу за якусь мізерну плату – добову пайку хліба у 200 г чи пачку цигарок тощо.
Не раз доносили і на Олександру, як не дивно, але це була одна з її сусідок, нині покійна і баба Шура не схотіла називати її прізвища. Пізніше і сусідку «замела справедлива рука радянського правосуддя».
«Кулі свистали повз вуха, мов джмелі, а люди падали, падали…»
Ось що розповіла Олександра Світа про облави у її краї: «Того разу облава НКВС захопила село Биківці, де в той час розміщувались наші повстанці. Багато людей загнали в сільську церкву, багатьох – у хати, потім усе підпалили. Ми з друзями самі заховались та зачинились в одній із хат. Коли побачили, що оселі підпалюють із живими людьми, то відразу вибігли на подвір’я. По нас енкаведисти відкрили щільний вогонь, наші хлопці відстрілювались із «шмайсерів». Кулі рясно свистіли джмелями біля вух, хлопці та дівчата падали, падали…, хто навіки, а хто ранени12й. І я також упала, думала, що й мене вбили, можливо, те й врятувало мене. Але потім піднялася на ноги і разом із вцілілими подалася навпростець, куди очі гляділи, не вибирали напрямку, бігли по ріллі, чагарниках, хто куди».
З подругою наша героїня дісталися села Новостав, забігли в якусь оселю і сховалися там.
– Поряд було обійстя якогось заможного господаря. Його енкаведисти вивели та розстріляли, а хату підпалили. Потім палили інші господарські будови, все підряд, при цьому кричали нехристи: «Бандьори, ану-у вихаді!» Я пам’ятаю, що тоді сказала до всіх, що виходжу на подвір’я і нехай мене вб’ють – це краще, ніж згоріти живцем. Коли ми вийшли разом з іншими жінками та повстанцями, по нас, як і минулого разу, почали стріляти. Ми взялися з подругою за руки і чимдуж побігли у чисте поле. Знову кулі задзижчали навколо, а ми бігли від смерті. Тут подругу ранило і вона впала, я кинулась до неї, а та кричить мені: «Тікай, Шуро, тікай! Я якось сховаюсь у ріллі, може, не помітять іроди. А ти біжи». Нічого було робити і я побігла у невідомому напрямку, змучилась, присіла відпочити на пахучий чорнозем. Озирнулася, вдалині виднілося село в диму та вогні, звідти долинали крики сполоханої худоби – корів, свиней, коней, та ґелґіт домашніх птахів. Стояв шум-гам у перемішку з автоматними чергами пострілів. Тоді я подумала: напевно, так у давнину палили наші села ординці, й ці нові нападники нічим від них не відрізняються. Я не знала, де опинилася, і так йшла до самої ночі. Потім побачила вогник вдалині, пішла на нього. Це виявилась чиясь оселя, далі розкинулось село Бірки. У хаті побачила багато втікачів, тож там і просиділа ніч, а зранку подалася додому. Але там було не краще. Орудували енкаведисти і все живе втікало з села. Поряд заторохкотіла якась підвода зі сполоханими кіньми, і я з тими, хто був на ній, і врятувалася вже вкотре за ті страшні дві доби. Тоді багато наших патріотів полягли, багатьох поранених забрали до НКВС і там по-звірячому мордували до смерті. Так діялось ще довгі роки, – пригадує пані Олександра.
Побите тіло було синьо-жовтого кольору, кольору національного стяга
За Олександрою Світою НКВС прийшло у жовтні 1945 року. І почалося… До суду на ній не було клаптика живого місця, все тіло – синьо-жовте (саме те її лише і втішало, бо то були рідні кольори), у гематомах та кривавих ранах. Єзуїтські допити тривали цілодобово, від побоїв патріотка часто непритомніла. Невдовзі Олександрі присудили 10 років таборів – з 1945 по 1955 роки. Основний термін жінка відбула в Караганді, де тяжко працювала на цегельному заводі в умовах постійної нестерпної спеки та пилу, що осідав на бронхах легень. Так жінки трудилися «на благо родіни» поряд з чоловіками, їх просто вважали рабами. Пані Олександра, як і інші жінки, не могла витримати такої надзвичайно тяжкої праці, тому вони з подругами завдавали собі спеціально різних травм, щоб хоч декілька днів відпочити у медчастині. За спогадами патріотки, ув’язнені тоді жили в загальних бараках, де обстановка також була гнітючою і кожен конвоїр міг над ними знущатися, як йому хотілось. А годували гірше, ніж худобу, якоюсь кашею чи баландою уперемішку з тирсою.
Під час перебування в таборі Олександрі Світі випала нагода зустрітися з сестрою Степана Бандери, яку везли етапом в іншу в’язницю і вона один тиждень була поряд з патріоткою із Шумська. Одне було добре тоді, каже пані Олександра, що дозволялася переписка та пересилка посилок, але й те діялось під суворою цензурою режиму. На засланні молода націоналістка зустріла такого ж патріота Івана зі Львова, з яким вони невдовзі побралися.
Повстанці збільшили пенсію до двох тисяч
В Україну молодій парі не дозволили повертатися, тому вони побудувалися в тій же Караганді. Незабаром у них народилося двоє синів. У ті часи в тому місті жили люди зі всієї «нєоб’ятной страни» і часто ворогували між собою, особливо нікому не подобались «бандєри». Криміногенна обстановка було на критичній межі, але «органам» до того було байдуже, нехай чубляться між собою, нам буде менше роботи, говорили каральні органи.
На Батьківщину до Шумська родина Олександри повернулася в 1969 році.
На запитання, чи вважає вона, що у нас зараз усе добре, пані Олександра посміхнулася й відповіла: «Де там те добро, звідки йому взятися? Кожна влада, що приходить, лише про власне дбає, а на народ їй наплювати. Добре, що хоч нас, повстанців, визнали. Можливо, завдяки цьому, мені збільшили пенсію із 1300 грн. до двох тисяч… Влада – владою, але люди у нас прекрасні й молоде покоління виховане в патріотичному дусі. Це видно по тому, як вони піклуються про могили повстанців, багатьох з яких перепоховано».
Друзі-краяни не залишають патріотку наодинці, запрошують на різні зустрічі, мітинги та урочистості, присвячені воїнам ОУН-УПА.
– Нещодавно я була в урочищі Гурби, це на межі Тернопільської та Рівненської областей, де загинули колись до трьох тисяч наших повстанців. Там я виступила з промовою і заспівала невідомих широкому загалу повстанських пісень, – доповнила «Зірка».
А ще мужня патріотка нині співає у церковному хорі і дуже дякує своєму синові, внукам і правнукам, які постійно про неї піклуються, цікавляться її життям та прагненнями. "Все у мене добре, – каже пані Олександра, – я ні на що і ні на кого не жаліюся, мені добре серед людей, я ціную їхню увагу й допомогу. Бажаю всім українцям миру та добра, перемоги над москалями. Слава Україні! Героям нашим колишнім і теперішнім слава!"
