На Батьківщині у селі Дунаїв Героя називають малим Кобзарем. «Він завжди мені асоціювався з Шевченком, був борцем за правду. Надзвичайно любив Україну і все українське. А для нашої молоді і села по-новому відкривав Шевченка, — розповідає Євгенія Лісова, сільський голова Дунаєва. — Сашко грав на бандурі, виконував твори Шевченка, знав напам'ять Кобзар».
В сусідньому селі Куликів Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. «Жоден житель цього села стільки не зробив, як він. Його вся молодь поважала, такого хлопчини більше немає у всьому районі», — каже директор клубу села Куликів Микола Каняєв.
Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців.Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.
У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.
Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан. «Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує він.
На Євромайдані Сашко вступив у Волинську січ — 35-ту штурмову сотню, яка завжди була на передовій. Був ройовим. За силу духу мав псевдо Кремінь. «Йому довіряли, бо був відповідальним, беззаперечно виконував всі накази», — каже Сергій Мерчук, боєць Волинської Січі.
18-го лютого увечері 35-сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. «Ми закидали міліцію коктейлями Молотова, вийшли з двору і всі кажуть, що треба йти відпочити. А Сашко перебиває: «Ні, нікуди не йдемо, тому що людей небагато, Беркут може прорвати кордон». Ми погодилися. За годину він отримав смертельне поранення», — пригадує Сергій Мерчук.
Поранено Героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був при свідомості. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував: «Все буде добре, ми переможемо!» він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серця Героя зупинилося.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам’ятника Борцям за Волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.
«Сашко загинув з вірою в те, що справи його будуть продовжені і Україна пишатиметься своїми синами», — переконана його дівчина Олена Котляр.
