Кременець. Літній збанкрутілий пан

Кременець — місто, де я виріс, де живу, місто, де жило кілька поколінь мого роду.

Я пам’ятаю на його вулицях ґречних старосвітських дідусів, що віталися, торкаючись капелюха, пам’ятаю Кременець іще без пам’ятника радянському солдату, що кидає гранату в барочний собор, самобутню, ні на що інше не схожу архітектуру старих заїжджих дворів, будиночки з підсліпуватими вікнами під червоною ґонтою, височенні тополі вздовж дороги та рясні зграї чорно-антрацитових кременецьких круків. Усе це залишилося тільки в спогадах. Але є речі незмінні, сталі для багатьох поколінь.
Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква води свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку…
Мабуть, немає кременчанина, який не знав би цих рядків. Найупізнаваніший, найвідоміший вірш про Кременець написав польський класик, кременчанин Юліуш Словацький, один із трьох польських поетів-пророків. Гарний затишний музей, де під час екскурсії відчуваєш, що у вічній ворожнечі двох польських геніїв Словацького і Міцкевича всі симпатії кременчан, певна річ, на боці Словацького, бо він свій. Словацький — один із символів міста, потужний магніт, що притягує сюди каравани автобусів із туристами. Якось навіть один хлопчина перепинив мене й запитав російською, де тут музей, як його, ну цього, Чехословацького…

Місто зустрічає гостя гамором автовокзалу та краєвидом із горами, які постають ледь не одразу за будинками. Певна річ, знайдеться академічний зануда, що, глянувши в книжку, скаже, що то не гори, а пагорби. Втім, для кременчан це гори, і, звісно, ледь не кожна з них має якусь легенду із сивої давнини, а доволі непримітний автовокзал — то колишня синагога, найменша і єдина, приміщення якої вціліло в буремному та кривавому XX столітті...
Історично так склалося, що старе місто ділиться на дві частини: Дубенська і Город. Старі люди казали Дубенська рогатка або просто Рогатка, бо там колись, за доби Російської імперії, закінчувалося місто, був шлагбаум, у смугастій будці сидів вусатий жандарм і перевіряв документи, шукаючи бунтівників. Зараз тут панує торгівля.
Город (саме город, а не місто, мені здається, що ця назва походить із часових пластів, набагато глибших від початку русифікації) — історичний центр міста. І над ним домінує Замкова гора. Ця назва вживається, мабуть, лише на мапі та в книжках, бо для місцевих мешканців це гора Бона, хоча замок тут був ще за Данилових часів.

Це один із символів Кременця, місце, де неодмінно мусить побувати кожен, хто сюди потрапив. Неприступна фортеця, що вистояла під час двох тривалих татарських облог. Один знайомий краєзнавець застерігав мене, щоб я не писав, що захисники замку поливали гору водою під час зимової облоги, аби на зло батирам хана Куремси зробити з гори ковзанку, бо це вигадка російського письменника Васілія Яна.
Бігме, не поливали, бо замок мав одну суттєву ваду: у ньому не було води. За часів князівства Литовського почали копати криницю, прокопали близько 60 м у скельному ґрунті й покинули, так і не діставшись води. Цю криницю звелів засипати якийсь із кременецьких градоначальників наприкінці XIX століття, після того як туди впала дитина. Замок був узятий козаками Кривоноса за часів Хмельниччини і після того не відбудовувався.
Але таки найбільше кременчани полюбляють лякати туристів макабричними історіями про королеву Бону Сфорцу, дружину короля Сигізмунда, що якийсь час володіла замком. Ніби вона гасала верхи нічним містом і полювала на незайманих кременецьких міщанок, аби приймати оздоровчі ванни з їхньої крові для вічної молодості. Звісно, історична репутація в цієї королеви була такою собі. Втім, кажуть, свідчень, що вона бувала у Кременці, немає. Та, мабуть, кременчани мусили б бути вдячними їй за цей міф, що допомагає продавати під замковою брамою магнітики й глиняні свищики туристам. А якщо вас не зачіпають історичні байки, насолоджуйтеся прекрасними краєвидами з однієї із найвищих точок Кременецьких гір, де за ясної погоди видно золоті бані Почаївської лаври. Але особливо гарно вночі, якщо не боїтеся привидів, а надто Блідої Пані.

Мабуть, єдине, що не дає місту зовсім занепасти, а додає гамору, молодості, енергії, — це Педагогічна академія, що розташувалася в приміщенні колишнього єзуїтського колегіуму. Це, безумовно, архітектурна перлина України та один із найстаріших вищих навчальних закладів Східної Європи. Свого часу один царський міністр, вражений колегіумом, назвав Кременець Волинськими Афінами.

Після польського повстання, де більшість студентів та викладачів покинули каламарі й узялися за шаблі, колегіум закрили й облаштували тут цілком благонадійну духовну семінарію. Майно, а це була дуже багата бібліотека, мінералогічна колекція та купа іншого краму, потрапило в Київський університет, що тоді тільки засновувався. Усі цінні експонати найстарішого в Україні ботанічного саду теж переїхали до Києва. Ну як там, дорогі кияни, наша пальма Лівінгстона? Чи добре про неї дбаєте? Чи поливаєте вчасно і чи не мерзне?
Загалом Кременець нагадує мені літнього збанкрутілого пана, який колись гасав рисаками, давав лиха закаблукам на сяючих паркетах і кидав кучерові на чай золотого, а тепер, обібраний меткішими сусідами, живе на холодній мансарді, а надто нахабні молодики вже й не кличуть паном, фамільярно звертаючись на «ти».

(Ніколи не називайте Кременець містечком, Кременець — це місто, якому дарував магдебурзьке право ще великий князь Свидригайло).
Утім, місто живе й навіть стає потроху комфортнішим і зручнішим для життя, а головне — з’являється життя культурне: пишуться книжки, малюються картини, і, може, колись той літній пан іще колись ударить закаблуками по паркету.

Юрій Камаєв: tyzhden.ua