Історію котра надихає та змушує дивитись на майбутне з позитивом розповів Ростислав ЛЕНЧУК у своїй публікації.
Цього красивого й, водночас, скромного парубка з ясним поглядом та високим чолом мислителя мені доводился зустрічати в Кременці минулими роками. І вже тоді мені впала в око особлива, підкреслена ввічливість, вихованість та не по-юначому, а по-дорослому сформована постава й вишукано-стримана поведінка згаданого дуже світлого хлопця, колишнього учня Кременецької школи-інтернату. Подумалося тоді: з хорошої та освіченої сім,ї, мабуть, походить цей перспективний і вдумливий, молодий, інтелігентний кременчанин, завше імпозантно одягнений та підтягнутий. А він справді, вже тепер, досить далеко пішов чи то пак поїхав. А саме: вже другий рік поспіль робить наполегливі навчальні спроби самореалізуватися, знайти себе й зробити, висловлюючись скульптурним терміном, «зліпити» себе самого в Республіці Польща, де й проблем із вищою освітою нема, та й труднощів із фінансуванням престижних вишів не спостерігають, на відміну від нашої багатостарждальної та вічно обнадійливо-перспективної України... Не дивно, що молоді й абмітні, обдаровані та творчі люди виїжджають до Європи, аби відшукати там для себе місце під сонцем і стати успішними творчими особистостями, самодостатніми, визнаними, шанованими та, ясна річ, заможними в своєму життєвому хобі, справі всього свого земного буття, опроміненого Господнім благословенням й осяяного талантами...
Колишні вчителі Дмитра Нікіфорчука дуже тепло й із особиливим захопленням відгукуються про свого вихованця-випускника. Та це й не дивно, адже парубок у шкільні роки зарекомендував себе винятково з позитивного боку як вельми успішний і напрочуд творчий, здібний учень. У минулому, інтернатівському, доробку набутків Дмитра – сила-силенна перемог у шкільних, районних, обласних та всеукраїнських предметних і творчих конкурсах-змаганнях. Без його діяльної участі не обходився жоден виховний чи творчий захід, бо позитивними результатами навчальних і культурно-мистецьких старань виявлялися цікаві та пізнавальні відеоматеріали про шкільні дійства й акції, викладені в мережі Інтернет та соцмережах, що, звісно, було дуже на руку адміністрації й педколективу нашої школи-інтернату. Адже згадані здобутки шкільного активіста-заводія Д. Нікіфорчука вже назавжди вписані яскравими сторінками в багатий на неординарні, творчі й інтелектуальні події життєпис славного навчального закладу.
Дмитро змалечку виявив нахил і здібності до участі в драмгуртку школи-інтернату, тим паче, що цю любов до чарівливого світу Мельпомени йому прищепила рідна мати Руслана – педагог і пожвижниця дитячо-юнацького театрального мистецтва. Не дивно, що «на ура!» й під вишуки «Браво!» обдарований син одного разу блискуче зіграв доволі складну як для юнака роль Тараса Шевченка в шкільній драматичній постановці. А згодом Дмитро ще більше здивував і своїх учителів, й однокласників та учнів усієї школи, коли на інтернатівській сцені зірвав гучні аплодисменти в глядацькій залі, досить майстерно, артистично, «з вогником» перевтілившись та вжившись у надскладний за своєю трагікомічною глибиною, фактурою й текстурою та повчальною суперечливістю драматично-комедійний образ Голохвастова – персонажа безсмертної п,єси «За двома зайцями», котра належить перу класика Михайла Старицького. І це вам грати головну роль не українською мовою чи суржиком лицедійствувати, а знайти в собі потенціал та змусити цирюльника-афериста-шахрая невимушено й із іскрометністю заговорити, мов... лондонський джентельмен, -- англійською (!), котру юний актор-аматор саме посилено вивчав...
Як зазначила минулого понеділка, 12 вересня, в своєму вступному слові на відкритті першої персональної виставки нашого молодого сміливця і митця директор музею Ю. Словацького Тамара Сеніна, кожна творча робота, кожна картина Дмитра Нікіфорчука розповідає нам про те, чим живе й про що думає 18-річний талановитий автор, які образи визрівають в його уяві, куди ведуть митця авангардистські фантазії... Дмитро шукає самовираження в різних малярських техніках, із реальності поринає в абстрактні площини свідомості й немовби непомітно намагається підказати нам розгадки власних загадкових версій трактування навколишнього світу, аби ми самотужи міркували й кожен по-своєму розпізнавав та сприймав створені ним образи... Автор подає нам власні погляди як людина, неординарна, яскрава особистість нового тисячоліття... Дмитро ніби переносить нас у добу первіснобщинного ладу, де подібним чином наші пращури наносили, видряпували-викарбовували закодовану інформацію на стінах печер саме для майбутніх поколінь людства... Ми відтак «прочитуємо» в цьому якісь слова й навіть цілі речення... В його картинах, немов із іншої реальності, проступають знайомі нам кременецькі архітектурні мотиви й незнайомі обличчя людей...
-- Я дуже радий і дякую Богові, що моя перша персональна виставка відкрилася саме в рідному Кременці, -- мовив Д. Нікіфорчук, -- адже прагнув, щоб мої зацікавлені нетрадиційним малярством земляки дізналися найперше не так про мою творчість, як про такий вид образотворчого мистецтва, як абстракція, довідалися про різноманітні техніки. І про фотографічні, старовинні та цифрові, й графічні стилі. Наразі серед моїх робіт можна споглядати три різні види графіки: графіку «суха голка», графіку ліногравюру, а також я представив власну техніку, котру... вигадав сам. Це – робота під назвою «Жало». Ще одна техніка осінила мене в Польщі, втілена в картині «Тропіки». Звісно, вона поки що не запатентована. Я навчаюся на другому курсі Краківського педагогічного університету імені Комісії Народової, на факультеті мистецтв, за напрямком «Анімація культури». Я обрав собі зараз спеціальність «Анімація справ творчих». І плюс до всього цього – опановую такі додаткові навчальні предмети, як «Живопис, малюнок, графіка, фотографія», «Історія мистецтва» та багато чого іншого й теж захопливого та гостро-цікавого для мене. Тому й презентую краянам свою скромну творчість саме осінньої пори, котра є для мене досить особистою, оскільки нещодавно мені виповнилося вісімнадцять років, а головне – ця невеличка виставка в музеї поета-романтика Ю. Словацького символізує давні українські й польські духовні, мистецькі традиції, їх неперервний зв,язок...
Приємними враження від успіхів свого колишнього вихованця поділився директор Кременецької школи-інтернату Володимир Мишко:
-- Сьогодні в мене дуже відрадна місія – виступити на дебютній персональній виставці нашого талановитого випускника, який із 4-го класу до самозабуття закохався в образотворче мистецтво. Це дуже почесно, і слава Богу, що представлені роботи Дмитра є надто цікавими, викликають шалений інтерес у поціновувачів мистецтва різних вікових категорій. Бачу, що за рік настійливого й безнастанного навчання в Польщі за фахом наш колишній непересічний учень вельми зріс у творчому стосунку. І сподіваюся, що за чотири наступні роки він спроможеться ще ширше розкрити власний талант та подарує нам іще чотири такі ж, а можливо, й більші за обсягом творів виставки, навіть вернісажі... Хочу наголосити, що кожен із нас є неординарною людиною, особистістю, наділеною дарами Божими. Тому не треба побоюватися відкривати себе світові, дивувати його, показувати свої думки та мрії в різних іпостасях, жанрах, видах і стилях мистецтва. Особисто для мене навіть по-філософському звучить робота Дмитра під назвою «Матерія». Та й інші його самобутні твори треба вбирати в себе очима серця звіддалля, аби душа збагнула й «зронила» нам у словах зерна їх тем, суть... Припала мені до вподоби й картина «Жало», але, сподіваюся, що це жало не скорпіона, а бджоли: її укуси бувають корисними, цілющими для нас, і ми стаємо здоровішими, жвавішими, заряджаємося працелюбністю від цієї Божої комахи – великої трудівниці. Тобто, щоб зрозуміти навколишній світ у всій його багатоманітсності, ми мусимо, насамперед, збагнути один одного. Адже образотворче мистецтво – явище міжнародне, міжнаціональне, воно долає мовні й ментальні кордони, бо промовляє до нас власною мовою. Бо, буває, дивишся на картину іноземного митця чи споглядаєш скульптурну автора з-за океану, і тобі не потрібен перекладач, аби збагнути день сущий, світ довкола нас і мистецтво в ньому. Як, урешті, ми сприймаємо музику чи старовинну архітектуру – застиглу в камені симфонію чи кантату... Для нас не важливо, якої національності чи з якої країни родом той чи інший митець... Ми пропускаємо крізь себе живлющу естетичну енергетику незглибимих образів та мотивів його творінь... Саме мистецтво в усіх його проявах і напрямках є міжнародною мовою нашого спілкування та єднання... Я щиро втішений, що у Дмитра здійснилися ті мальовничі мрії, котрими він марив із дитинства. Із трьох можливих професій він обрав ту, котра й формує його нині, викристалізовує як цілісну творчу особистість. А надалі йому зичу рости, діяти і ще потужніше творити, самореалізуватися та досягти високих злетів за кордоном і, звісно, здобути визнання як здібний, вдячний син у всій рідній Україні!.. Відтак найкращі творчі роботи Дмитра мріємо побачити в нашій шкільній інтернатівській картинній галереї...
До всіх цих райдужних вітань і побажань доєдналася група колишніх учителів Дмитра зі школи-інтернату, зокрема вчитель образотворчого мистецтва Наталія Мартинюк, завідувач відділу культури Кременецької міськради Ганна Бобровська, методист естетичного циклу міського відділу освіти Світлана Міщук, родичі, вчителі й однокласники художника, які допомагали й сприяли молодому митцеві протоптувати власну, ні на кого не схожу образотворчу стежку у велике мистецьке майбутнє, оскільки він у рідній школі завжди був незвичайною й особливою, просвітленою даром Божим постаттю з неординарним кутом зору на багатогранний навколишній світ.
А мати винуватця урочистості – Руслана Нікіфорчук (педагог Кременецького міського центру дитячої творчості й художній керівник дитячого театру) – схвильовано ствердила, що відкриття персональної виставки для її обдарованого сина – це наче його «друге народження» в незбагненному, позамежовому й нескінченному світі живопису.
На завершення дійства знову взяв слово Дмитро Нікіфорчук, розповівши про те, що саме його надихає й націлює в малюванні, та поділився деякими секретами своєї висхідної творчості:
-- Неабиякого натхнення й робочого горіння мені додає старовинна техніка фотограми. В ній художник працює в «темниці» (у затемненій творчій робітні) – за ввімкненого світла з червоним фільтром. Використовую спеціальний цифровий папір, котрий вкладаю на спеціальну дошку, там, де висвітлюється цей папір із різними елементами. Якщо поклав туди палець чи руку, то вона висвітлюється й залишає після себе слід. Потім вкидаю папір у спеціаьний розчин. Тож на одній моїй роботі на виставці ви можете розгледіти гумових ведмедиків із супермаркету. А надихнуло мене до цього тоді, коли я пішов у Кракові в супермаркет «Ашан», аби скуповуватися на Новий рік (готував подарунки для свого брата), і побачив оцих жувальних ведмедиків. Блискавкою сяйнула в голові творча ідея, як їх використати в створенні картини...
Й одна з абстракційних робіт молодого автора вийшла з-під його творчої руки під назвою «Оранж» під час опанування навчального предмету «Візуальне мистецтво». Дмитро виконував цікаве завдання, котре передбачало нанесення на полотно якихось елементів, котрі були в студента, так би мовити, напохваті. Долучав грудки землі й пісок, фрагменти деревини, наклеїв клаптики сторінок зі зношених книг... І все це, врешті, вийшло таке ось об,ємне та більш абстракційне... «Чому ця робота вийшла в таких кольорах? – запитав немовби в самого себе Дмитро. -- Чесно кажучи, це мені порадив викладач. Я довірився його мистецькій інтуїції, і, як приємний наслідок, саме згадана картина вже побувала на двох виставках – у головній галереї в Кракові й у галереї педуніверситету, де експонують найкращі творчі роботи і де мені пощастило навчатися...»
А його представлена в Кременці графіка «Слабінек» має таку назву (написану літерами навпаки) тому, що автор, узагалі-то, на ній зобразив віруси, котрі циркулюють поміж людей холодної пори року... В зимовому Кракові перехожі змушені ходити вулицями в санітарних масках, аби уникнути шкідливого впливу великого міста та вберегтися від гострих респіраторних інфекцій... Тобто ідея, тема сама «залетіла» у вікно студента із Кременця, а відтак він зробив маленький ескіз, згодом подався до своєї творчої робітні в університеті, де долучив придбаний алюміній. Адже в цій техніці спершу видряпують спеціальною голкою на алюмінієвій дошці різні бажані предмети, образи. Потім під спеціальним пресом на цю ж дошку наносять спеціальну фарбу, котру розводить-готує їх викладач. І невдовзі згаданий малюнок перебивають на спеціальний папір, тому він має бути обірваний по краях... На пресі малюнок перебивають, крутячи руків,я, немов корбу криниці. Нагадаємо, що в Україні так завше робили ліногравюри.
На ще одній роботі Дмитра проглядаються квіти: і справді, дев,ять фотографій для неї було попередньо зроблено не деінде, а в Кременецькому ботанічному саду. Художник, до слова, вельми полюбляє квіти, клумби, теплиці й оранжереї, схиляючись у пошані перед невимовною красою флори. Саме з цього калейдоскопу кольорів та відтінків митець і створив щось абстрактне, не банальне й захопливе водночас. Комусь, після перегляду оригінального полотна, спало на думку перетворити його в календар, а ще хтось розгледів у всьому цьому тісну дружбу Дмитра з комп,ютерною програмою «Фотошоп». Іншими словами, дивовижним чином із дев,ятьох світлин творчо-електронна уява митця сформувала дві неординарні фотографії, котрі буквально перехоплюють подих, завдяки своїй хаотичній упорядкованості та незвичній стилістиці. Тобто за допомогою комп,ютерного вирізання-комбінування вийшло «на-гора» отаке приголомшливе, художнє, авангардистське відкриття, непередавано чудесна серія цифрових фотографій.
«Коли я рік тому вперше прийшов на заняття в університет, -- цілком відверто, як на сповіді, розповів Дмитро про народження своєї першої абстракційної роботи, -- то спочатку мене навіть охопив певний острах... Мовляв, що вони там таке малюють?! У яких це техніках створено?! Але невдовзі я таки почав малювати свою абстракційну лисицю, але наприкінці роботи не... побачив на полотні цієї тварини, оскільки в процесі творення ідеї просто «зашклалювали» в голові й «породили» зовсім інші, таємничо-захопливі образи... І це добре, усвідомив тоді я, одразу ж засвоївши цінні вказівки викладача...»
Дмитро представив на виставці здебільшого власні абстракційні напрацювання, хоча перед численною глядацькою аудиторією в музеї Ю. Словацького щиро зізнався, що працює й випробовує себе ще й в інших малярських техніках – від малюнка до графіки. Йому подобається малювати тушшю, позаяк вона гарно «вливається» й «лягає» на акварельний папір. А також домігся наш земляк уже певних творчих успіхів і в жанрі скульптури (з гіпсу).
«Одну абстракційну картину я малював аж три місяці... Інші роботи створив за менші відтинки часу, і вони народжуються мені в задоволення. Проте, трапляється, що доводиться докладати надзусиль, аби перебороти самого себе, ненатхнення й видати позитивний результат у вигляді завершеного полотна.
Я навчаюся в Краківському педуніверситеті імені Комісії народової, котра має домовленості про співпрацю з Кременецькою гуманітарно-педагогічною академією імені Т. Шевченка. Якщо порівняти творчі, малярські роботи студентів у Польщі та їх колег Кременці, то, чесно кажучи, в Україні немає творчої свободи в самореалізації, втіленні сміливих, навіть відчайдушних задумів. Українських студентів, майбутніх художників і вчителів малювання, ставлять у певні жорсткі рамки, обмеження... Ми ж у Польщі маємо стократ більше не академічного, а більш сучасного, модерного образотворчого мистецтва. Але деколи в Україні студентам-художникам не вистачає академічних навиків, приміром, вправляння у вивченні тілобудови людини. А ось у Кракові цікавим виявилося те, що коли ми тільки-но присутпили до навчання, нас одразу ж почали вчити малювати, сплоглядаючи оголену людську натуру... Тобто ми стали відтворювати на полотні професійних натурниць на платній основі. Й це вагомий плюс для нас, оскільки в нашій педакадемії чомусь подібному навчають лише на четвертому курсі, коли в студентів уже взагалі зникає бажання навчатися...
Переконався, що рівень вищої освіти в Польщі на досить високому, ефективному, європейському рівні. Що ж до подальшого працевлаштування, то, звісно, в цій країні є великий попит на фахових творчих працівників. Зокрема, я одразу ж зарекомендував себе в двох польських організаціях – у Працовні обивательській і Малопольському інституті культури. Там мені випала нагода співпрацювати як волонтерові на різномантіних культурно-мистецьких заходах, котрі стосуються творчого життя Кракова. Спершу я не володів належно польською мовою, але, як мовиться, «з чистого аркуша» шукав щось для себе, для самореалізації, для заробітку. Загалом я дуже задоволений, що вступив до Краківського педуніверситету й що навчаюся, здобуваю неоціненний мистецький та життєвий досвід у Польщі. Коли ж піду в магітсратуру, то, вважаю, що буду змушений змінити університет, адже потрібно ще «підкорити» більш престижний виш, але наразі успішно продовжую навчання на бакалавраті. На даний час здобуваю в сусідній країні вищу освіту на платній основі. Одначе добре, що можу отримувати стипендію за своє успішне навчання, за власні виставки, за свої досягнення плюс іще – додаткові бали за те, що я співаю в хорі, відвідую його репетиції й беру участь у виступах, концертах. Є там також спеціальні наукові, мистецькі кола, де ми, студенти, створюємо свої малярські виставки, перформенси...», -- на високій, мажорній ноті підсумував власну імпровізовану презентаційну прес-конференцію Дмитро Нікіфорчук.
Тож успіху Тобі, друже, Дмитре, й вдалого підкорення дедалі нових освітніх та мистецьких висот!
