Тисячі українців під час Другої світової воювали під французькими прапорами був серед них уродженець Кременеччини.
Частина українців, які вдягнули французький мундир у війні проти Гітлера, в 1920–1930-х роках працювали за контрактами на фермах і шахтах Франції і не побажали вливатися відповідно до свого громадянства у польський збройний контингент, як того вимагали союзницькі угоди воєнного часу. Інші за різних обставин опинилися в загонах підпільного руху Опору, а згодом в Іноземному легіоні.
Олексій Форсик народивсь у Кременці на Тернопільщині. «Мені не було 20, коли почалася Друга світова війна, – розповідає він. – Молодих хлопців шукали, щоб мобілізувати до війська, спочатку совєти, а потім німці. На щастя, тоді на Галичині працювали українські організації, які допомагали уникати примусового набору. А мені все-таки не пощастило. Із кількома десятками однолітків у 1943-му потрапив під німецьку мобілізацію».
Рекрутів із Галичини та Волині об’єднали в окремий 102-й волинський шуцманшафтбатальйон і направили на Західний фронт. «Дорогою до міста Везуль на сході Франції наша чота (мабуть, до 40 українців) вирішила втекти від німців, – пояснив пан Форсик. – Вдалося зістрибнути з потяга й не загинути. Якийсь час трохи поблукали лісом, доки натрапили на партизанський загін французького руху Опору».
Незважаючи на мовний бар’єр та інші труднощі, новобранці не тільки домовилися про свою збройну участь у партизанських рейдах, а й воювали в лавах бійців Опору (у 1-му українському батальйоні імені Івана Богуна під командуванням француза, лейтенанта Клода Вуньйона) до останніх днів війни в Європі. Підрозділ нашого співрозмовника потрапив до ґоллістської (правої) групи повстанців. Для таких, як він, де Ґолль передбачив можливість не їхати назад до СРСР, попри настійливі вимоги Москви.
«За два роки радянської влади ми добре зрозуміли, що на нас чекає, якщо повернемося додому, – розповів Олексій Форсик. – Коли совєти відступали, в нашому Кременці постріляли всіх затриманих під тим чи тим приводом українських активістів. Міська тюрма була заповнена трупами. Гіркий був вибір, але вирішив податися до Іноземного легіону. В такий спосіб де Ґолль подарував усім закордонним громадянам, котрі воювали за Францію, право розпочати життя з нової сторінки».
Проте військової кар’єри Олексій Форсик робити не став. «Були такі українці, що брали участь у бойових діях в Індокитаї, дістали офіцерські звання, залишалися в Легіоні понад 10 років, – пригадує він. – А я інакше вирішив. Відслужив рік, демобілізувався в 1945-му і приїхав до Парижа. Українська громада допомагала таким, як я, знаходити працю на виробництвах. Влаштувався на металургійне підприємство, згодом очолив Спілку української молоді, одружився...»
«Коли ми побралися, Олексій не мав нічого, а я і поготів, – пригадує Клотільда, дружина пана Форсика. – Українське повоєнне життя було вбоге в матеріальному сенсі, але густо насичене різноманітними цікавими заходами». Італійка за походженням, вона швидко стала однією з активісток української громади.
Подружжя розповіло, як під час кожного візиту до Парижа високих радянських гостей тих українців, котрі не побажали повертатися до СРСР після війни, не питаючись, висилали на тиждень до Корсики. «Навіщо, нам не пояснювали, – зазначив пан Форсик. – Такий був примусовий відпочинок за рахунок французької держави. Мабуть, аби чого не трапилося...»
Ветеран французького війська зміг навідатися до рідного Кременця лише в 1990-х. Доти до родичів не озивався: «Щоб не створити їм проблем із радянською владою». Пані Клотільда каже, що за кілька приїздів до України полюбила цю землю «як рідну Італію» і навчилася говорити українською.
Олексій переглядає численні нагороди, вручені французькою владою за участь у русі Опору: Хрест вояка, медаль із написом «Волонтеру», дипломи, грамоти... На запитання, чи почувається французом, трохи замислившись, відповідає: «Я вдячний Франції, що вижив, що прожив гідне життя. Але своє ближче. Я українець. Нема про що казати».
Джерело: tyzhden.ua
